Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Лія замовкла й перевела подих. Вона сама від себе такого не очікувала. Давно вже з таким захватом нікому нічого не розповідала.

Захват прочитувався й на обличчях чоловіків. Окрім того, Матвієві ще й були знайомі ці відчуття.

Першим наважився порушити мовчанку Оксентій:

− Я вражений, Ліє. Але я маю й контраргументи. Ти любиш книжки, любиш читати, але це люблять всі Письменники, не лише Читачі. Однак Письменники ще й самі можуть писати. Невже в тебе ніколи не виникало почуття заздрості до якогось талановитого письменника?

Дівчина на мить замислилася.

− Авжеж, виникало. Це ж нормально. Я людина, і я можу обманювати будь-кого: мовляв, не заздрю успіхам інших, але це ж природно, це людська сутність.

− Цілком із тобою згоден. Але ж у тебе ніколи не виникало почуття заздрості, скажімо, до механіка, що сконструював дуже вдалий автомобіль?

− Ні, бо це мені нецікаво.

− Отож. Ти не цікавишся тим, чого не вмієш, і не вмієш того, чим не цікавишся. А писати ти можеш. Сама можеш перетворювати дійсність. А читаючи інших, ти просто вчишся, і коли в них щось виходить дуже вдало, так, що ти вважаєш за неможливе цього досягти, тоді ти й починаєш заздрити.

− Нащо ви мені це кажете?

− Бо Читач ніколи не заздритиме Письменникові. Його талант у тому, щоб просто читати, просто захоплюватися чужою творчістю, а якщо ти здатна створити щось сама, ти автоматично переходиш із розряду Читачів у розряд Письменників.

Дівчина замислилася. Їй потрібно трохи часу, щоб перетравити почуте, тому вона вирішила придумати собі інше заняття: спробувати уявити, який насправді Матвій.

Лія вже зрозуміла, що в Країні кожен має інакший вигляд, ніж за життя в Реальності; тут кожен такий, яким хотів би себе бачити. Перед нею стояв красивий спортивний юнак, але вона достеменно знала, які насправді хлопці, що полюбляють багато читати. Це зазвичай худі, кволі, бліді створіння у величезних окулярах, завжди розгублені, сором’язливі, їм важко вийти зі свого уявного книжкового світу у світ живих людей із їхніми реальними побутовими проблемами. Певне, таким і був Матвій.

Але хоч як пильно вона в нього вдивлялася, бачила лише гарного, статурного юнака. Може, вона проґавила ту мить прозріння, коли могла б розгледіти його суть. Але ж у решти не проґавила! Вона побачила в Камілі татарку, юнака в Оксентієві й хворого на чуму хлопця в Метрові. Чи це лише гра її уяви?

Ні, Лія впевнена: саме такі й були їхні сутності. Вони це потвердили своєю реакцією. Саме тоді й констатували Ліїну незвичність і дар. Мабуть, ніхто тут не міг бачити своїх друзів справжніми. То чому ж у Матвієві вона нічого не бачить?

Хлопець, певно, перехопив цей пильний погляд, тому мовив:

− Чому ви так на мене дивитеся? Щось здається вам незвичним?

Дівчина вирішила не приховувати своїх думок. Заодно це дало б можливість запитати в Оксентія про природу цього її дару, а також чому він усіх тут так дивує.

− Дивлюся оце на вас, − почала Лія, − і намагаюся вгадати, яким ви були в Реальності, та мені це не вдається. З досвіду знаю, що читачі − це завжди трохи пришелепуваті, загальмовані й хворобливі юнаки, з яких знущаються всі, кому не ліньки, а ви більше схожий на спортсмена з не досить високим показником IQ.

Матвій щиро розсміявся.

− Не знаю, як і реагувати на вашу репліку: сприймати її як комплімент чи ображатися. Гадки не маю про вашу здатність бачити людську суть, хоча, зізнаюся, перш ніж потрапити в Нічгород, багато наслухався про ваш хист від присутніх на зібранні й від тих, хто бачив вас особисто. Але немає нічого дивного в тому, що ви не можете побачити мене іншим, ніж бачите зараз. Я справді абсолютно не змінився відколи опинився в Країні. Яким був там, таким і залишаюся тут.

− Справді? − Хтозна, що здивувало Лію дужче: те, що хлопцеві геть не хотілося змінитися, чи те, що у світі, з якого вона прийшла, читач може мати такий вигляд.

Та допомогти їй дати раду зі своїми думками нагодився Оксентій.

− У цьому, Ліє, немає нічого дивного. Читачі, як ти вже помітила, особливі люди, талант їхній незвичайний. Він не перетворює, а сприймає, оцінює. Так само, як написати книжку, ти можеш написати самого себе. Зазвичай Письменники так і роблять. Тому часто улюблені герої їхніх творів такі, якими хотіли б себе бачити автори. І їм не можна дорікнути. Хто платить, той і замовляє музику. Хто творить, той і малює образ свого творіння. А Читачі захоплюються героями, що їх створили Письменники. Їм однаково любі і донкіхоти, і геракли, і фаусти, і гобсеки. Якби вони обрали для себе якийсь один, улюблений варіант свого існування, то зрадили б решту героїв. Тому Читачі завжди такі, які вони є. Це справедливо щодо Письменників, хоча й не зовсім чесно щодо самих Читачів. Адже вони теж люди і теж не завжди задоволені своїм втіленням, матеріальним виявом своєї суті.