Володимир Худенко - Серпень

Разом з тим на армійські підрозділи ескорту та охорони покладені й надалі обов’язки негайного знищення усіх без виключення повітряних та наземних пересувних засобів, людських груп та груп і одиночних людиноподібних істот з боку охопленої смертельною епідемією Російської Федерації».

2. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України Юлія ТИМОШЕНКО

12 квітня 2016 року

Вони з’являються зі спаданням сутінок. Виповзають зі своїх моторошних схованок сотнями і тисячами.

Країну паралізовано, транспортні сполучення не функціонують, а перелякані армійські частини, рятуючи свої шкури, відкривають вогонь по будь-якій групі беззахисних людей, по будь-якому рухові в передвечірній імлі.

Процвітає грабіж та розбій на дорогах. Кожен рятується, як може, а армія, що покликана нібито нас захищати, стрімко сама перетворюється на справдешнє стихійне лихо, адже все ще має на озброєнні найрезультативніші механізми вбивства собі подібних.

Ці люди навчені стріляти, і вони стріляють.

Стріляють по своїх беззбройних співгромадянах – чоловіках, жінках та навіть дітях. Я особисто була свідком цинічного розстрілу молодої сім’ї на одному з пропускних пунктів – у молодої жінки був, либонь, грип чи звичайна застуда, солдати (зовсім юні хлопчаки) довго світили їй в очі ліхтарем; вона сахалась, а вони питали, чому в неї запалені очі. Потім її чоловік не витримав та почав кричати на солдатів. Ті виштовхали сім’ю з машини і повели до залізничного насипу – звідти донеслась пара коротких черг.

Мені було дуже страшно, але я потай вибралась із намету санітарної служби і хащами пробралась до насипу… за ним валялись людські тіла, декілька десятків людських тіл валялось уздовж насипу.

Я скам’яніла. Мені було відомо, що ці трупи далеко не всі є жертвами розстрілів – залізниця функціонувала, і трупи викидали під укіс під час проходження рухомого складу. Я це знала, але все одно була шокована і, мов паралізована, визирала з-за колії в ніч – на цей жахаючий жертовник нової епохи: розкидані людські тіла під залізничною лінією серед запущеного житнього поля.

Але, як виявилось – це ще не весь шок, який я мала пережити в цю ніч.

Сутінки ж бо тільки спали, і невдовзі я помітила краєм ока якийсь незрозумілий рух у житі. Потім із жита й бур’янів, хитаючись, вийшла ця істота. Здається, це була зовсім юна дівчина (можливо, мені здалося – я не знаю…), схожа на школярку. На ній була брудна, подекуди обірвана одіж, здається, схожа на звичайний спортивний костюм. Вогні прожекторів били недалеко од будки караулу, і мені було видно.

Довге волосся дівчини було розпатлане і якесь засмальцьоване – закривало більшу частину лиця. Вона ніби принюхувалась, а потім стала на коліна коло одного з трупів (з більш свіжих, як я зрозуміла) і… вп’ялась у його шию, як звір. Вона вп’ялась у його шию зубами, і я навіть почула через хвилю тягучий звук смоктання.

Вона пила кров із трупа, стоячи на колінах, а я дивилась на це з-за насипу, як скам’яніла.

Але раптово залунала сирена, і прожектор розрізав морок ночі – освітив трупи в полі й дівчину. Вона підняла голову, і я побачила її мертвенно-бліде лице, заляпане в свіжу кров, що стікала з губ на підборіддя і шию; з-під губ стирчали ікла.

Тут же почулись панічні крики солдатів: «Жнець! Жнець! Справа за насипом… відкрити вогонь, відділенню – відкрити вогонь!..» Вони почали стріляти без ладу і неприцільно, волали дико щось на зразок: «Цілься в голову!.. Не мантуль… Бий прицільно в голову!..»

Коли ж одна з черг пройшла по землі коло дівчини, то ця дивна істота злетіла вгору і, стрімко пролетівши над насипом, зникла за тополиною посадкою позаду нас.

Наша частина стояла на вухах до світанку, але більше гостей не було.

Це перший раз, коли я їх бачила так близько, але взагалі я їх бачила багато. Луганськ кишить ними, ми евакуйовувались звідти в авральному темпі, а вони вже ширяли над нашими головами – між блоків багатоповерхівок у житлових масивах і над потягами, в які ми грузились. І потім вони ще довго летіли за нашим ешелоном, а військові стріляли по них та й просто так у небо.

Дивно, як вони можуть літати – це ж ніби суперечить законам фізики? Проте говорять же про якісь невідомі науці поля…

Ми знаємо, що ці люди мертві. Вони заражаються, а потім помирають. А потім воскресають, і порятунку від них тоді вже немає.

Вони дуже сильні й дуже швидкі, вони стрімко літають, чи то пак – левітують.