Тарас Титорчук - Сірий

Але мама не бачила все спочатку і перелякалася не на жарт. Вона якраз витирала руки після миття посуду, а вгледівши мене на землі, собаку ледь не наді мною і, думається, діда, бабу, сестру і тата, що регочуть над тим, як велетенська сіра потвора гризе горло її синові, вона відкинула рушник, збігла зі сходів, підхопила мене під руки і дременула в дім. Може, якби собака побіг за нами, всі хто лишився на подвір’ї не припинили б сміятись, а почали б з новою силою – з маминої необізнаності. Однак сіра вівчарка так і лишилася стояти там, широко розставивши передні лапи і втупившись здивовано округленими очима нам услід. З усіх продовжив хихотіти лише я. То був перший і останній день, коли я по-справжньому любив Сірого.

Наступні декілька тижнів були затягнуті туманом напруженої атмосфери в хаті. Я так думаю, мати з батьком посварилися якось, поки я не чув. Мама виглядала злою, різко розмовляла із сердитим і трохи винуватим на вигляд батьком. Напевно, її ані трохи не цікавило те, що Сірий зовсім не намагався завдати мені шкоди, як це виглядало з погляду матері. Злість дивна штука: ми завжди знайдемо іншу причину для неї, якщо перша себе не виправдала. Я чув, що мама казала батькові віддати собаку дядьку Івану. У нього з батьком завжди були дружні стосунки: вони обмінювалися залізяччям для домашньої техніки. А крім того, у Івана недавно пес здох. А ще він мешкав на іншому кінці села.

Тато відмовився. Зрештою, він пішов на компроміс і пообіцяв після зими посадити Сірого на ланцюг. У лютому він збив для нього велику міцну буду з дубини, дах пофарбував у синій колір і поставив її в кінці двору, з боку городу. А на початку літа покликав до себе собаку і надів нашийник. Ланцюг тато відкопав у старому дідовому сараї з-посеред іншого іржавого залізяччя. Ланцюг був таким же старим та іржавим, як сам сарай, а ще товстим і важким. Однак, мав би він голос, то навряд чи Сірий поскаржився б на його вагу. Навесні він вимахав у півтора рази, а може й у два. Так, це був величезний собака. А ще добрий. По мірі того, як мати почала звикати до нього, вона відтанула і полюбила його, як всі решта. Я ж – навпаки. Іноді мене лякали його розміри, але по-справжньому я незлюбив Сірого одного холодного літнього вечора.

Баба Люба якраз віднесла вечерю Сірому у заляпаному білому відрі. Зробила вона це швидко – усі навчилися це швидко робити, побоюючись, що масивна туша Сірого зіб’є тебе з ніг своєю голодною любов’ю. Так би й було, напевно, якби масивний довгий ланцюг, який батько вичистив до блиску, перед тим як надіти на собаку, не ускладнював тому пересування. Споглядаючи, як потужні щелепи вівчарки працюють над своїм частуванням, дід Захар промовив:

– Николи не підходь до собакі, коли вона їсть… Не мона.

– Чого? – розгублено здивувався я. Дід замислено затягнувся цигаркою, почухав потилицю і промовив із клубків диму:

– Коли собака їсть, вона дуже опасна. Не можна її відривать. Розсердиться.

Тоді він підвівся зі сходів, викинув недопалок і пішов у хату.

Звісно, я не послухався дідової поради. Чи налякала вона мене? Певна річ. Але поступово я взяв собі за звичку кожного дня спостерігати за трапезою Сірого, навіть вставати став раніше, аби побачити це ще й уранці. З кожним днем я все ближче підходив до нього, все ясніше бачив моторну роботу його сильних щелеп, все глибше мене переповнювала цікавість, все більшим був адреналін і все більше мені було начхати на слова старого. Хоч я їх і пам’ятав, і розумів їх слушність, проте, коли я підходив до Сірого з його баняком із їжею, вони ніби стирались з пам’яті, стоншувались під бурхливим напливом гострих відчуттів і переживань.

Та все меншою була моя любов до собаки. Мабуть, врешті-решт, я перестав сприймати його як улюбленого члена сім’ї. Натомість, я думав про Сірого як про загрозу, яка у стані поглинання їжі здатна на все…

Як би там не було, я втратив до цього інтерес, займався своїми справами, але одного вечора, коли мені було п’ять, я уявляв себе середньовічним лицарем. Фехтував палкою, яка слугувала мені мечем. Ось так, бігаючи по подвір’ю, не зважаючи на зауваження баби і діда, щоб я не вимахував «цею полінякою» на всі сторони, я й помітив краєм ока, як Сірий їсть. Тоді я згадав свої паломництва до його обителі, що закінчилися десь із рік тому, і вирішив повторити свою спробу наблизитись до собаки. Я згадував, як уявляв, що наближаюсь до вівчаря на безпосередню відстань, згадував своє бажання тикнути в нього пальцем і побачити, що буде. Це саме бажання виникло в мене і зараз. Але до того часу я вже виріс і став розумнішим: задовольнити цікавість я міг за допомогою свого меча.