Юрій Винничук - Вікна застиглого часу

Коли приходили пацієнти, бабуся поїла їх з ложки тією жуківкою, а самих жучків прикладала до болючого місця. Пацієнт кривився, і золотаві краплі стікали з кутиків уст.

Під бабусиними пальцями жучки, висотані спиртом, лускали і розсипалися, пальці їх розтирали по тілу, доки не лишалося іно саме зеленаве лискуче порохно, але й воно небавом зникало, а бабуня тим часом шепотіла щось таємниче і мудре. Цей шепіт змушував завмирати й тривожно вслухатися, мовби це стосувалося і мене. Дивовижні заклинання, мов сріберний серпанок, закутували мене і пеленали, і я підкорявся їхній чарівливій дії, линучи в уяві лісами й лугами, ріками і ярами до моря-океану, до острова Буяна, де дуб зеленим гіллям хитає, де зміїна цариця Лага усі болячки на себе приймає.

Тарганів бабуся розкладала на бритванці і кілька днів сушила то в братрурі, то над плитою. Потім кришила туди розпечені каштани, листя любистку, березові бруньки, а вкінці все це так само засипала до бутля і заливала теплою водою. За кілька днів вода робилася яскраво-червоною і густою, мов сироп, але водночас і прозорою. За цим трунком найбільше питали дівчата і молоді жінки.

З тарганами був більший клопіт, оскільки мешкали ми на маленькій вуличці, обсадженій маленькими будиночками, а таргани зазвичай селилися в багатоквартирних кам’яницях, заселених нашими визволителями, котрі привезли тарганів із собою. Раніше їх у наших краях ніхто не бачив, але відразу по війні таргани хутко завоювали нові терени. Недурно й дід мій називав їх москалями, а як я вже пізніше довідався, то так їх називали по всій Европі. Якщо якась нерозважна тарганяча родина відважувалася проникнути в будиночок на околиці, то її хутко виявляли і знищували. Боротися ж із тарганами і плюсквами в кількаповерхових будинках було куди складніше, адже успішність такої боротьби завше залежала від того, чи всі мешканці одночасно візьмуться за винищення влізливої комашні.

Тому цей скарб бабуся змушена була замовляти. Коли їй приносили ще живих тарганів, я любив прислухатися, як вони шкребуться в паперовому пуделочку, як сваряться і нарікають, намагаючись второпати, у яку ж це халепу вони потрапили. Їм, вочевидь, була незрозумілою висока мета, якій вони приносилися в офіру, і щоразу важче й важче було їх добувати. А може, то їхні табори витарганіли уже так, що тільки окремі четарі наважувалися вискакувати з запічків, щоб знайти якогось харчу. Одне слово, бабуня вже мусила і мене залучати для добування тарганів, котрі приносили до нашого родинного бюджету помітну лепту.

Одного такого разу бабуся послала мене за ними до старого Гершеля, що мешкав у перехнябленій халупі на сусідній вуличці. Гершель жив там від народження, мав колись родину, дітей, але всі вони загинули в гетто. Єдиному Гершелеві вдалося порятуватися і то завдяки Дзюньові.

Дзюньо не відзначався особливою відвагою і жодною мірою не міг претендувати на героя, бо був заслуженим злодієм. За Польщі спеціалізувався на стрихах, звідки волік простирадла і напірники, сорочки і калісони, майтки і панчохи. Таких злодіїв називали «павуками». Війна обірвала його кар’єру і принесла напівголодне існування. Але однієї дощової осінньої днини хтось постукав у вікно. Дзюньо визирнув і побачив переляканого обшарпаного Гершеля, котрий, виявляється, щойно чкурнув із гетто. Уся його рідня на ту пору щезла в таборі, гетто невмолимо звужувалося, маліло і безлюдніло.

Тої ночі Дзюньо з Гершелем почали копати під повіткою схрон, копали його тиждень, виносячи в кошиках землю на город і розсіваючи її так, аби не надто кидалося в очі. І стали вони жити разом, двоє самотніх чоловіків. Як виявилося, вони були спасінням одне для одного, бо Гершель прийшов не з пустими руками, а приніс вузлик золота, яке йому подарував знайомий перед смертю. Дзюньо потихеньку спродував коштовності й купував харчі. Так вони й вижили. А по війні Гершель знову повернувся у свою старезну халупу, в якій на нього не чекала жодна жива душа, крім сімейства тарганів. І Гершель не став їх виганяти, вони йому не заважали, вигулькуючи тільки в сутінках та претендуючи винятково на недоїдки. Чимось вони нагадували йому і його народ, загнаний за дроти, що тільки вночі наважувався прокрадатися поза межі гетто в пошуках харчів.

Особливий привілей мали павуки, які вільно собі розселялися по стінах і вікнах, заволікаючи павутиною геть усі кутки і щілини, а в ній борсалися зелені тлусті мухи, поступово перетворюючись у щось безформне і висушене.