Юрій Винничук - Вікна застиглого часу

– То це ти був із ним?

– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

– І ви з ним її викопали?

– Так.

– А потім обклали дровами й підпалили?

– Так.

– Обоє?

– Так. Нас тільки двоє й було.

– І коли вона вибухнула, ви були разом?

– Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіянця. Здавалося, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?

У певні дні вдосвіта моя бабуся вирушала на луги і збирала трави, поверталася, коли всі ще спали, і заходилася в’язати зілля в пучечки та вішати на стінах. Завдяки цьому мої дитячі літа наскрізь просякли дивовижною гамою пахощів, адже і спав я на подушці, яку бабуся набила висушеним зіллям. Тільки покладеш голову на таку подушку, і враз провалюєшся в глибоку саджалку сну, де вже тебе підхоплює лагідна течія і несе, вигойдуючи, всю ніч до самого ранку.

Хвороби, від яких лікувала бабця, видавалися мені загадковими і чудними. Частенько до нашої хати забігали молоді дівчата й купували якесь таємниче зілля, а я інколи намагався підслухати, про що ж вони шепочуться на кухні:

– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дівчина.

– Коли не більше місяця минуло, то поможе, – твердо відказувала бабця.

– А коли більше?

– Ну, то спробуємо іншого способу.

– То, може, відразу?

– Дайсі на стриманє, доню. Поп’єш того узвару тиждень, а тоді приходь.

Уява моя вимальовувала чародійний напій із зілля, завдяки якому дівчата могли перетворюватися на пташок і літати попід небесами або ставати невидимими. Але бабця, не зморгнувши оком, пояснила, що то приворотне зілля, аби коханого повернути, і мені відразу стало нецікаво.

Коли дівчата приходили до бабці проколювати вуха, я неодмінно асистував при цій процедурі і тримав слоїчок зі спиртом, у якім плавали білі шовкові ниточки засилені в голки. Бабця вибирала пінцетом голку з ниточкою, проколювала дівчині вухо і зав’язувала ниточку на ґудз. Через кілька днів, після того, як ранка заживала, бабця висмикувала ниточку, а натомість засиляла кульчики.

Одначе зілля було не єдиним засобом лікування. Існував ще один дуже вже нетрадиційний спосіб – лікування різними жучками і тарганами, яких бабця засипала у пляшки, слоїки, бутлі і заливала тим або іншим плином, а потім виставляла на сонце, і тоді там відбувалися якісь дивні містичні процеси, внаслідок чого утворювалася чудодійна настоянка, котру бабця потім по крапельках вділяла всім стражденним. Особливою привабою відзначалися слоїки з жуками, яких збирали на ясенах. На жодних інших деревах цих дивовижних неймовірно красивих перламутрово-зелених жуків я не бачив. Бабця, ясна річ, сама на ясен не лазила, але завше знаходила когось, хто їй тих жуків назбирував. Ясенові жучки помагали при болях в колінах і суглобах, їх накладали на болюче місце і замотували бинтом.

З ясеновими жуками проблеми не було, у червні вони обсідали кожен листочок, кожну галузочку і ліниво перебирали лапками та ворушили вусиками. Коли по них сягала чиясь рука, жучки навіть не чинили спроби тікати, і щойно опинившись у пальцях, починали розпачливо бити ніжками, здивовано крутити голівками і напружувати свої довгі тугі тільця. Та все намарне, їх чекала завше однакова доля – опасти у слоїк, де вже десятки їхніх кумплів гарячково копошилися, лізли кудись у різні боки, спинаючись на гладеньке скло, спихаючи одне одного, і хіба що роздратовано похрумкувати крильцями. З тої хвилі вони вже не втихомирювалися до самої смерти, вже ніколи до них не повертався той солодкий сомнамбулічний стан мрійливої дрімоти на листочку ясена, залитого сонячним сяйвом, золотий саркофаг оливи ставав їхнім останнім притулком. Там вже вони, ув’язнені в густий тягучий плин, поволі знемагали і, впокорено склавши лапки на грудях, випускали крізь марлю мікроскопічні праведні душі в свій жучиний рай.

А ще бабуся скидала жучків до бутля, пересипаючи кожен шар цукром. Бутель, зав’язаний марлею, морився на підвіконні, вбираючи радісне тепло. Коли він наповнювався, і цукор набирав рожевого відтінку, бабуся заливала його до половини оцтом, а решту – спиртом. Бутель продовжував засмоктувати в себе світло, поки суміш не темніла до кольору смаженого цукру. Все, що мало осісти, осідало на дно, а рідина поволі випрозорювалася і вигравала в променях сонця. Але то вже була не просто рідина, а засіб від ревматизму.