Стівен Кінг - Куджо

– Боже, Віку!

Він швидко звівся на ноги і побачив величезного собаку, що саме вийшов із дверей стодоли. На одну абсурдну мить йому здалося, що то зовсім не пес, а якийсь химерний і надзвичайно потворний поні. Та коли собака повністю виступив з тіні, Вік помітив його сумні очі і здогадався, що перед ним сенбернар.

Донна інстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в її руках, намагаючись вирватися.

– Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика !

Донна кинула нервовий погляд на Віка. Той знизав плечима, йому теж було не по собі. Повернувся хлопець і, проходячи повз собаку, погладив його по голові. Той у відповідь замахав здоровенним хвостом, і Тед у руках Донни подвоїв свої зусилля.

– Ви можете його відпустити, мем, – ввічливо сказав хлопчик, – Куджо любить дітей, він йому нічого не зробить.

Потім, звертаючись до Віка, додав:

– Тато зараз вийде, він миє руки.

– Гаразд, – промовив Вік, – ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що він безпечний?

– Звісно, – підтвердив хлопець. Та Вік помітив, що й сам мимоволі ближче підсунувся до дружини, коли їхній син, що здавався таким маленьким, побрів до собаки. Куджо стояв, задерши голову і звільна метляючи своїм схожим на щітку хвостом.

– Віку… – почала була Донна.

– Усе гаразд, – промовив Вік, а подумки додав: «Сподіваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Тедді одним махом.

На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

– Песик, – вимовив Тед.

– Куджо, – сказав молодший Кембер, підійшовши до Теда, – його звуть Куджо.

– Куджо, – покликав Тед. Собака підійшов і заходився добродушно облизувати його обличчя своїм слинявим язиком. Тед захихотів і спробував ухилитися. Він обернувся до тата з мамою, сміючись так само, як тоді, коли вони його лоскотали. Він зробив був крок у їхній бік, та зашпортався і впав на землю. мить – і собака вже опинився над ним. Вік, що рукою обіймав Донну за талію, не лише почув, а й відчув, як їй перехопило дух. Він кинувся вперед, але спинився.

Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, – на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусі-кішки – і поставив малого на ноги.

Тед підбіг до батьків, вигукуючи:

– Я люблю песика! мамо, тату, я люблю песика!

Син Кембера спостерігав, запхавши руки в кишені джинсів, сцена його трохи забавляла.

– Авжеж, це чудовий собака, – весело погодився Вік, але його серце все ще швидко билося. на одну коротку мить він справді повірив, що собака от-от відкусить голову Теда, як льодяник на паличці.

– Це сенбернар, Теде, – пояснив він.

– Сем… бирнар, – вигукнув хлопчик і побіг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидів біля входу в стодолу. – Куджо! Ку-у-у-джо!

Донна знову напружилася.

– Віку, ти думаєш.

Та Тед уже був біля собаки й гаряче обійняв його, потім став поруч і почав роздивлятися його морду. Собака сидів із висолопленим рожевим язиком, хвіст молотив по гравію доріжки. Ставши навшпиньки, Тед міг майже зазирнути йому в очі.

– Думаю, в них усе гаразд, – відповів Вік.

Тед застромив свою маленьку ручку в пащу Куджо і почав оглядати його зуби, як наймолодший у світі стоматолог. Це змусило Віка пережити ще одну тривожну хвилину, та потім малий знов повернувся до них.

– У песика є зуби, – повідомив він.

– Так, у нього дуже багато зубів.

Він обернувся до хлопця, збираючись спитати, звідки у пса таке ім’я, як із майстерні вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчіркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тоді він потиснув руку Віка.

З приємним здивуванням Вік відзначив, що Джо добре знає свою справу. Вони проїхалися до будинку біля підніжжя пагорба і назад до майстерні, і всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесі.

– Підшипник полетів, – коротко констатував Кембер, – вам ще пощастило, що не заблокувало колесо.

– Ви можете його полагодити? – запитав Вік.

– Так, якщо ви не проти почекати тут години дві, я зроблю це хоч зараз.

– Думаю, це не проблема, – сказав Вік поглядаючи в бік сина. Той заволодів бейсбольним м’ячем і намагався кинути його якнайдалі – виходило, правда, не надто далеко, – а Кемберів сенбернар покірно приносив його назад. М’яч уже був добряче обслинений.

– Ваш собака чудово розважає мого сина.

– Куджо любить дітей, – погодився Кембер. – Заведете авто всередину?

«Зараз лікар тебе огляне», – весело подумав Вік, заїжджаючи в майстерню. Як виявилося, робота зайняла всього півтори години, і ціна була на диво невисока.