Та потроху гусяча шкіра зникла, а закляклі м’язи-шарніри розслабилися. Думки почали розпливатися.
Аж раптом новий звук, значно ближчий, ніж виття вітру за вікном, змусив його прокинутись і знову втупитись у темряву.
Завіси на дверях шафи.
Р-р-ри-и-и-ип…
Звук був настільки тонкий і високий, що його могли почути хіба собаки й маленькі хлопчики, які не сплять уночі. Шафа відчинялася повільно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу.
Усередині було чудовисько. З непомірно широкими плечима і схиленою набік головою, воно сиділо на тому самому місці й вишкірялося до нього з темряви; бурштинові очі світилися якоюсь тупою хитрістю.
«Я ж казав тобі, що вони підуть, – прошепотіло чудовисько, – вони завжди так роблять. І тоді я можу повернутися. мені подобається повертатись, Теде. І ти мені теж подобаєшся. Тепер я приходитиму щоночі і щоночі підходитиму трохи ближче до твого ліжка… і ще трохи ближче… аж поки одного разу, перш ніж ти встигнеш їх покликати, зовсім поруч ти почуєш гарчання, моє гарчання, Теде. Тоді я кинуся на тебе і з’їм, і ти будеш у мене всередині».
Як зачарований, він не міг відірвати нажаханих очей від істоти в шафі. У ній було щось майже. майже знайоме. Щось, що він майже впізнав. І оте «майже» було найгірше. Тому що.
«Тому що я божевільний, Теде. І я тут. Я був тут увесь час. Колись мене звали Френк Додд, я вбивав жінок і, можливо, поїдав їх. Я завжди був тут, крутився поблизу і весь час був насторожі. Я – чудовисько, Теде, старе чудовисько, і скоро ти будеш моїм. Відчуваєш, як я наближаюся? Все ближче, ближче.»
Може, голос вчувався йому в шиплячому диханні потвори, а може, то був голос вітру. Так чи інакше, це не мало значення. Він слухав, весь затерплий від жаху і майже непритомний (але ж яким безмежно далеким був сон); він дивився в темне, ошкірене, майже знайоме обличчя. Ні, цієї ночі він більше не зможе заснути, а можливо, взагалі ніколи не зможе.
Але трохи пізніше, десь близько першої, – мабуть, тому, що був маленьким хлопчиком, – Тед усе-таки задрімав. То був неглибокий сон, у якому величезні кудлаті потвори з білими зубами переслідували його, доки він не поринув у міцний сон без сновидінь.
Вітер і далі вів довгу розмову з ринвами. на небі з’явився білий ріжок весняного місяця. Далеко-далеко, десь у тихому нічному лузі або на оточеній соснами лісовій прогалині, люто загавкав собака. Потім запала тиша.
А в шафі Теда Трентона істота з бурштиновими очима пильно несла свою варту.
– Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловіка наступного ранку. Вона саме підсмажувала бекон на сніданок. Тед був у сусідній кімнаті, дивився новий випуск телепрограми про тварин і їв «Твінклс». Так називалися пластівці фірми Шарпа, їх Трентони отримували безкоштовно.
– Що? – пробурмотів Вік, не відводячи зосередженого погляду від спортивного розділу газети. народившись у Нью-Йорку, він досі не піддавався загальному божевільному захопленню «Ред Сокс» [3] «Red Sox» – професійна бейсбольна команда з Бостона.
, проте відчув мазохістське задоволення, дізнавшись, що «метс» [4] «Mets» – професійна бейсбольна команда з Нью-Йорка.
украй провально розпочали сезон.
– Ковдри з Тедової шафи. Вони знову лежали на кріслі, і дверцята були відчинені, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав їх туди?
– Не я, – відповів Вік, перегортаючи сторінку, – там смердить, як на нафталіновій фабриці.
– Дивно. Мабуть, він сам поклав їх назад.
Вік відклав газету і глянув на неї.
– Про що це ти?
– Пам’ятаєш той страшний сон?
– Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке і він от-от помре.
Вона кивнула.
– Ковдри здалися йому якимсь ніби…
Вона знизала плечима.
– Страховиськом, – з усмішкою мовив Вік.
– Ну, щось таке. Тоді ти дав йому ведмедика і запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти ліжко, вони знову були на кріслі, – вона засміялася, – я заглянула, і на мить мені здалося, що.
– Тепер я знаю, звідки він цього набрався, – сказав Вік, знову беручи газету і добродушно підморгуючи дружині. – Три хот-доги, чорт забирай.
Пізніше, коли Вік уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому він поклав ковдри назад на крісло, якщо вони так налякали його вночі.
Тед звів очі. Його личко, завжди таке веселе і жваве, тепер було бліде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних війн». Він малював міжзоряну їдальню і саме розфарбовував Ґрідо [5] Greedo – інопланетянин, герой «Зоряних війн», з’являється в епізоді IV «Нова надія». Зелений гуманоїд.
в зелений колір.
Читать дальше