Ксенія Глущенко - Шепіт крил метелика

– Якийсь божевільний, чи божевільні, хто його знає, заклали вибухівку. Саме через неї все це і трапилося. Та на превеликий жаль для цих виродків, бомба занадто слабка вийшла, порівняно слабка. Дивіться, ми почнемо з передніх вагонів і швиденько дійдемо до кінця. Звичайно, там нікого вже немає. Однак, протокол, самі розумієте.

Передні вагони лежали, немов жреці. Вибиті вікна своєю чорною жадобою заманювали прибулих, нагадуючи лона хтивих жінок. Їхні залізні тіла, під проводом моросного дощу і згорілих дерев, віддавали останню дань людському роду. Де-не-де ще підіймався тліючий димок, немов приблудний вісник іншого світу.

Другий поліцейський швидко і обережно посвітив ліхтарем у змертвілу пащу. Окрім загиблої пташки, що ненароком знайшла свою смерть у залізних лещатах там нікого не було. Інші вагони були точними копіями першого, їх відрізняла лише відсутність невинної душі на купі тліючого попелу. Із середини дороги справи пішли ще швидше, ці домівки заблуканих тіней були цілими, їх майже не торкнулася руйнівна сила короткої пекельної хвилі. Турботлива природа, на руках вітру, віднесла від них біду. Вона окутала їх примарною пеленою та оберігала як символ застереження й жорстокості, що існувала і завжди буде існувати на цій землі.

Коли компанія майже дійшла до кінця Олег Віталійович помітив Антона. Він став поодаль і махав рукою, запитуючи, чи можна підійти ближче. Хвиля ненависті почала підійматися в лікарі. Як можна бути таким нікчемним? Тут, де сама атмосфера кричить про щось звеличене, як можна залишатися в душевному складі клоуна, що запізнюється на атракціон? Не дочекавшись відповіді хлопець підбіг до поліцейських і з захопленням п'ятирічної дитини почав зазирати до пустих вагонів. Окрім Олега Віталійовича ніхто чомусь не помітив відкритої тупості цієї людини. Та і як вони помітять, коли самі майже нічим не відрізнялися від нього?

Наступний вагон зустрів їх досить непривітно. Дверцята першого купе защемило і знадобилося близько десяти хвилин аби троє здорових чоловіків, під настанови Антона, змогли відкрити їх. На волю вирвалось затхле, копчене повітря. Слабеньке сяйво ліхтаря розсікло затверділу темінь і обережно зупинилося біля блідого обличчя. Хлопець сидів піджавши й обійнявши ноги, він покачувався з боку в бік, а скляні очі дивилися туди, де дверцята не відчинялися для інших. Олег Віталійович першим зробив крок до середини, але відчайдушний крик колишнього пасажира зупинив його.

– Ні, не йдіть сюди! Ви її розбудете! Нехай спить. Вона чарівно спить, ну дійсно, чарівно! Хіба не диво? Що вам тут потрібно? Ми ж нічого не порушували! Скоро доїдемо і підемо по своїх справах. Не лізьте до мене!

– Слухай, синку, заспокойся!

– Не йдіть сюди! – хлопець забився в найглибший закуток і з неприхованим страхом слідкував за діями лікаря.

– Все добре, не бійся. Ви вже приїхали, ти зупинку пропустив. Ми прийшли сказати про це.

– А вона? Її ж не можна будити. Як я її покину? Ні, я не можу піти. Ні, ні. – юнак закрив очі руками. Сльози текли по його обличчі, а Олег Віталійович вже обережно сів поряд.

– Як тебе звати?

– Артур.

– Артур, я поїду з нею, я її хрещений. А ти йди з Антоном, він водій і довезе тебе до потрібного місця.

Антон, підтримуючи хворого, разом з полісменом пішов до карети швидкої. І лише тоді Олег Віталійович помітив, що навіжений говорив зовсім не про уявного друга.

– Лейтенант, присвіти сюди!

На протилежному ліжку лежало янголя. Темно–русе волосся безкрайньою довготою спадало з плечей. Воно намагалося сховати біле обличчя, що притягувало морозною свіжістю. Аристократичні ручки, немов руки снігової королеви, ніжно обіймали книгу. Дівчина поринула у вічний сон, реальність бажаних сновидів.

Глава 3

Метелики

Обережно, немов побоюючись порушити змертвілу тишу, Анна відкрила очі. Вагон був заповнений туманом. Він насідав над нею тягарем, клубочився темними пасмами загубленого неба. Кожний порух здавався зайвим, тіло німіло й не піддавалося командам. Анна лежала на ліжку, обережно вкрита шкіряною курточкою, що погойдувалася від залетівшого до купе вітру. Він підіймав туман, а через долю хвилини повертав його на місце. Кожного разу повертаючись донизу застиглі краплі втрачали темні тони. Остаточно позбувшись кольору молочна пелена ніжними крапельками осіла на руки, обличчя та темне волосся дівчини.

Зібравшись з силами, Анна відкинула ноутбук, що стояв між стіною та її тілом та обережно сіла. Вона завжди відчувала запаморочення після підйому, наразі це відчуття зникло. Зник також і Артур, в поїзді не кричав кондуктор, мовчали сусіди, не звучали постуки рейок. Дівчина повернулася до вікна, в темному дзеркалі відбилося відображення блідого, але не змученого, а величного тіла. На скроні було видно маленький шрам, завжди неслухняне волосся лягло красивою зачіскою, пом'яті штани красувалися рівними клітинками, що вже не танцювали, а йшли рівним маршем.