Ксенія Глущенко - Шепіт крил метелика

Поїзд несподівано зупинив свій рух. Речі, які Анна поклала на верхнє ліжко полетіли донизу. Ноутбук боляче зачепив плече, втративши рівновагу дівчина вдарилася головою об кут столика. Із скроні цівкою почала бігти кров, а разом з нею покидала тіло і свідомість.

Глава 2

Останній день самогубці

Олег Віталійович йшов на роботу звичним маршрутом. Зупинка, маршрутка, тисячі ненависних йому людей. Кожен йде, кидає злісні погляди в його бік. Як же йому лише набридло це життя. Він сів біля вікна, мимо їхали авто: дорогі, дешеві. А що він? Йому за 15 років тяжкої роботи не вдалося накопити грошей навіть на велосипед для сина. На наступній зупинці до автобусу зайшла жінка із трирічнім хлопчиком. Олег уступив їм місце, а їхати стоячи було надзвичайно складно. Після вчорашньої вечірки боліла голова, нудило. Залишилося

проїхати ще дві зупинки, але присмак апельсину, що повертався до роту, нагадуючи про яєчню з беконом та соком на сніданок, змусило його вийти з транспорту саме зараз.

Зайвих грошей у Олега Віталійовича не було. Він розрахував кожну копійку на весь наступний місяць. Отож, щоб дістатися до роботи, йому потрібно було йти пішки ще близько 30 хвилин. Благо, що він вийшов з будинку, де навіть стіни обливали його брудом, на годину раніше. Як наслідок, не буде чергового попередження й Олег Віталійович не покине останній притулок свого життя.

Голова паморочилася. Він вже відчував смак бекону, а в голові уявляв третю полицю, з чарівною пігулкою «Алка-Зельцер».

Нарешті дійшовши, Олег Віталійович відкрив неочікувану істину. Йолопи, що будували лікарню, страждали від жахливої хвороби – даунізму. Він дійшов саме цього висновку, адже іншого виправдання для людей, які збудували рівно 28 східців до дверей лікарні, дверей, до яких з останніх сил лізуть хворі люди, в нього не було.

В прийомній сьогодні чергувала Віка. Тихенька, непримітна дівчина, що навчалася в аспірантурі і нелегально підробляла в них. Вона ніколи не ставила зайвих запитань, на відміну від 42-річної Ірини та 65-річної Катерини Іванівни, що неодмінно пхали свого носа в його справи та робили за спиною доноси зі скаргами. Віка, немов невинне янголя, лише зачаровувала всіх своєю посмішкою.

– Доброго ранку, Олег Віталійович! – пекучі червоні губи заграли радістю на сонці, але очі залишалися сумні. Очі – це віконця душі, їх прикрити ширмою ніколи не вдасться. – Ось ключі від вашого кабінету.

Ще тридцять вісім східців і нарешті бажана таблетка, холодна вода – своєрідний кайф.

Олег Віталійович працював хірургом у місцевій поліклініці. Ненависна робота щодня завдавала йому все більш вишуканих тортур. Він горів у вічному полум'ї заживо, своєю бездіяльністю створюючи кам'яний склеп. В цей день до нього прийшло 15 нових пацієнтів, а лічбу старих Олег Віталійович обережно поклав на плечі медсестри. Укол, зняття швів, запах гною, ще більш нестерпний запах старечого тіла, життя 60-літніх виродків, що зіпсувавши своє життя намагаються перекласти біль на всіх підряд. Один, другий, третій, четвертий, шостий, восьмий, дев'ятий пацієнт. Вони всі злилися в одну масу, масу, що нівечила своє тіло, аби дати поживу для майже мертвої душі.

До закінчення робочого дня було менше години. Двері кабінету залишалися зачиненими, даруючи його в'язням хвилину блаженного спокою. Олег Віталійович вийшов до коридору, біля дверей дерматолога чекало двоє людей, до гінеколога досі намагалася потрапити засоромлена жінка. Лікар криво посміхнувся. Жінки народжують дітей, кожного дня і щоночі вони віддаються жадобі кохання, вони викорінюють все святе в цьому слові, перетворюючи його на слугу пристрасті. Яке бридке суспільство! Прийти до лікаря – це сором і глум, а створювати в підвалах лона дітовбивчої похоті – гордість і предмет заздрісних пліток.

– Любо, збирайся! Може ще на випускний до сина встигнеш. – Олег Віталійович зачинив двері й підійшов до вікна. Легенький вітерець почав обдувати його обличчя. Літо набирало обертів, воно зеленіло барвами, дарувало нове життя, нові мрії. Однак, чорну діру в його серці воно не здатне було вилікувати.

– Ой, дякую вам, я побігла тоді. Ви ж самі тут, не дай Боже, дасте ладу? Дякую! На мене вже через роботу усі виховательки в дитсадку як на неправильну матір дивляться, неблагополучною родиною називають. І ніхто ж не намагається зрозуміти, що мені потрібно і їжу за щось купити, і одяг малому. Хто ж допоможе мені? Сама все на плечах тягну, ще й осуд отримую!