Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Чому всі не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко буває розгойдати, але якщо вже розійдуться, то потім і не зупиниш. І про Інсмут вони базікають (в основному, перешіптуються), вже років сто, не менше, і, як мені здається, не стільки не люблять його, скільки бояться. Послухаєш деякі з їхніх оповідок, то мало живіт від реготу не надірвеш, про те, що старий капітан Марш приятелював із самим дідьком і допомагав його бісенятам оселитися в Інсмуті. Згадували і поклоніння Сатані, і тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалік від причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це місце. Однак я сам із Пентона, це в штаті Вермонт, і таку балаканину ніколи не схвалював. Послухали б ви, що розповідають тутешні дідугани про чорний риф, розташований неподалік від наших берегів, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Більшу частину часу він стирчить із води, а якщо й ховається під нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що інколи на цьому рифі можна бачити цілий виводок чи плем’я тих самих бісенят. Сидять собі там перевальцем або сновигають туди-сюди біля печер, що розкинулися в горішній його частині. На вигляд – це достатньо нерівне, немов поїдене, місце приблизно за милю від берега. За старих часів, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.

Але то тільки ті моряки, котрі народилися не в Інсмуті. І на капітана Марша вони зуб мають начебто тому, що він нібито іноді ночами під час відливу висаджувався на тому рифі. Може, так воно і було, бо це місце вельми цікаве, і, може, він там піратський скарб шукав, а може, і знайшов. Але люди пащекують, що він там братався з нечистим. Тому мені здається, що саме капітан Марш і став причиною того, що про той риф пішов лихий поголос.

Це все сталося ще до епідемії 1846 року, коли більш ніж половину жителів Інсмута евакуювали. Ніхто тоді не міг уторопати, у чому там була річ, імовірно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звідкілясь. А ситуація начебто й справді була страшна – бунти якісь і ще щось мерзенне, лишень за межі міста це так і не вибралося, проте саме місто після цього жахливо занепало. Загалом, поїхали звідти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не більше. Але найголовніше в усій цій справі, як мені видається, просто расові забобони, і маю вам сказати, що не засуджую людей, котрі їх тримаються. Я і сам терпіти не можу цих інсмутських хлопців і нізащо в світі не ступлю до їхнього міста й ногою. Та ви й самі, либонь, чули – хоча й балакаєте, як західняки, – що вчиняли наші моряки в портах Африки, Азії й в інших південних морях і деінде, й яких дивовижних людей подекуди із собою звідтіля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крім цього, подейкують, що десь біля Кейп-Коду [1] Кейп-Код – півострів на північному сході США за 120 км від Бостона, найсхідніша точка штату Массачусетс. дотепер є поселення вихідців із Фіджі.

Загалом, схоже на те, що є щось незвичайне і в інсмутських парубках. Це місце завжди було відрізане від решти території болотами та річками, а тому важко сказати точно, що там у них і як. Однак усі майже впевнені, що капітан Марш, коли плавав на своїх трьох кораблях у двадцятих і тридцятих роках, привіз із собою якихось аборигенів. Та й досі в образі інсмутців відчувається домішка якихось дивних рис – не знаю навіть, як це сказати точніше – тільки глянеш на них, відразу ж мороз по шкірі дере. Ви і самі помітите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звісно, поїдете його автобусом. У декого з них такі вузькі голови та пласкі носи, а очі настільки опуклі, що здається, ніби вони взагалі у них ніколи не заплющуються. Та й зі шкірою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубіла, а шия з боків поморщена, немов хтось її м’яв. І лисіють дуже рано, зовсім молодими. Ті, хто старші, – взагалі виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що вони вмирають від одного погляду на себе в дзеркало!

І тварини їх терпіти не можуть. Раніше, коли ще не винайшли машин, у них такі проблеми з кіньми були, що не знаєш, куди й подітися. Ні тут, ні в Архемі, ні в Іпсвічі ніхто з ними не хотів мати справ, та й самі вони, коли хтось приїжджав до їхнього міста або намагався рибалити в їхніх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усіх рибалок всюди сіті, бувало, порожні, а ті в своїй гавані не знають, куди улов подіти, а якщо хтось надумає змагатися з ними, то куди там, будь-кого обійдуть! Сюди вони зазвичай прибували залізницею – хто пішки по шпалах, а хто потягом, а коли гілку на Ровлі закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмуті є готель, «Джілмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годі. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, їдьте завтра вранці десятигодинним автобусом, а ввечері сідайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний інспектор, котрий кілька років тому зупинявся в цьому «Джілмен-гаузі», то після цього він ще довго похнюплено згадував це місце. У них там, схоже, збирається досить дивна публіка, бо він чув за стіною всілякі голоси. І це – незважаючи на те, що в сусідніх номерах узагалі ніхто не жив. І такі то були голоси, що у нього по шкірі сироти бігали. Йому тоді здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесіду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той інспектор. Тому він навіть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так і просидів усю ніч, а як тільки розвидніло, накивав звідти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.