Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Я ніколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли він уперше і, наразі, востаннє з’явився перед моїми очима. У ті дні я святкував своє повноліття в туристичній поїздці Новою Англією, яка передбачала відвідини визначних пам’яток, антикварних крамничок і місць, пов’язаних із різними гілками нашого генеалогічного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберіпорта я хотів вирушити прямо до Архема, де збереглися родинні корені моєї матері. Своєї машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи підібрати якнайдешевший спосіб пересування. У Ньюберіпорті мені порадили краще податися до Архема потягом, і саме перебуваючи біля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнівами через дорожнечу квитків, я вперше почув про існування такого міста, як Інсмут. Кремезний і вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих країв, перейнявся симпатією до мого прагнення проявляти в усьому розумну економію та запропонував цілком несподіваний вихід із мого скрутного становища.

– Ви могли б скористатися автобусом, – порадив він, правда, з певним сумнівом у голосі, – хоча він і їде не зовсім тим маршрутом, який вам потрібен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке містечко? – люди чомусь його не люблять. Водієм у ньому такий собі Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдається заманити пасажирів звідсіля або з Архема. Сам автобус – також із Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що він досі ходить. Проїзд у ньому достатньо дешевий, хоча мені рідко доводилося бачити в салоні більше двох-трьох пасажирів, та й ті – хлопці із самого Інсмута. Вирушає він із майдану, це поруч із аптекою Геммонда, двічі на день – рівно о десятій ранку й о сьомій вечора, якщо нічого останнім часом не змінилося. На вигляд, звісно, іржаві ночви, та й про зручності нічого не скажу, бо особисто ніколи цим транспортом не користався.

Саме тоді я вперше почув про Інсмут. Будь-які згадки про маленькі містечка, не позначені на туристичних мапах або в путівниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якій касир висловлював свої натяки, лише підігріла мою цікавість. Місто, здатне викликати у його сусідів таку помітну відразу, безумовно, було чимось незвичним і явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволі тривалу зупинку, я міг би затриматися і трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладніше розповісти мені про це містечко. Відгукнувшись на моє прохання, він промовляв, ретельно добираючи слова, і в його голосі, як мені здалося, чітко звучали нотки якоїсь зверхності.

– Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке містечко, розташоване в гирлі річки Менаксет. До війни 1812 року там було майже справжнє місто-порт, але десь за останні сто років воно вкрай занепало. Гілку з Ровлі кілька років тому закрили, тому залізничного сполучення з ним зараз немає. Порожніх будинків, подейкують, набагато більше, ніж самих жителів, а про бізнес і говорити годі – хіба що рибалки та мисливці на омарів. Скуповуватися приїжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвіча. Було у них колись кілька млинів, та тепер усе це бур’яном поросло, хіба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихає. Правда, ця фабрика – все ж солідна і старий Марш, її власник, можливо, навіть багатший за самого Креза. Сам він, звісно, старий пердун, із дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу підхопив якусь хворобу шкіри або щось там собі понівечив, тому й намагається не показуватися на людях. А цю справу заснував його дідусь, капітан Обед Марш. Мати старого Марша, здається, була іноземкою, кажуть, уродженкою якихось островів у південних морях, а тому великий галас здійнявся, коли він п’ятдесят років тому взяв собі за дружину дівчину з Іпсвіча. Так завжди буває, коли мова заходить про інсмутських парубків, а тутешні молодики, та й ті, хто з сусідніх міст, узагалі намагаються мовчати, якщо в їхніх жилах тече бодай дещиця інсмутської крові. Хоча вважаю, що діти й онуки Марша начебто нічим і не відрізняються від звичайних людей. Дехто навіть сюди іноді приїжджає, хоча найстарших дітей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також ніколи не зустрічав.