Назарій Вівчарик - Ті, що живуть під землею

Природа немов зачаїлася, і в притиснутому хмарами до землі повітрі не відчувалося жодного поруху. Навколо стало темно як уночі. Обабіч села зупинялися навіть машини, не насмілюючись подолати останній відрізок траси на шляху до столиці. А господарники заганяли у найближчі чагарники техніку. Один лише великий комбайн залишився в полі і гордо майорів червоним вершком серед пшениці.

Між селом і полем у байраці притихло маленьке озерце, гладь якого схвильовано тремтіла. Озерце не передбачало, що за якісь півгодини воно вперше в житті вийде з берегів і затопить всеньку балку.

Де-не-де необачні подорожні поспішали знайти прихисток – застрибували до найближчого придорожнього кафе.

Насувалася страшна злива. Ще за тиждень до цього місцевий гідрометцентр повідомляв про можливі грози в області, проте через слово «можливі» метеорологам вже давно ніхто не вірив. Та навіть зламаний годинник вміє показати двічі на день правильний час. Тож і цього разу повідомлення про бурі, зливи та шквали було вірним.

Враз у зловісній тиші блиснуло так, немов хтось увімкнув серед неба потужний прожектор, який зразу й згас. Блискавку наздогнав хриплий удар грому. І почалося.

Розкотисте і глухе рокотання у небі розірвали на шмаття тишу. У зігнаних в зграю сільськогосподарських машин, що тулилися біля чагарника, задзвеніли вікна, але це почув лише Петро, що якогось біса вирішив залишитися в кабіні свого трактора. Петро цього сезону мріяв отримати гарну премію, тож совісно виконував всю роботу і кидати техніку напризволяще не хотів. Тепер він намацав у кишені мобільний телефон і вимкнув його, щоб не притягувати блискавки. Про таке він колись дивився по телевізору.

А надворі все клекотіло: наростали пориви вітру, різали небокрай блискавки, бив грім, хвилями стривожено гнулася пшениця, у їхньому сільському кафе, край вікна якого зі своєї кабіни бачив Петро, різко закрилися фіранки і погасла миготлива вивіска край дороги. Перед очима Петра в лобове скло важко вдарила перша крапля дощу. А тоді без усякого на те плавного переходу з неба полилося так, що водій враз втратив з виду і кафе, і дорогу, та навіть сусідню сільськогосподарську техніку побік нього. Петро відчув себе всередині гігантського акваріуму, бо патьоки на склі перетворились в суцільні водоспади, а гул бурі зріс до того рівня, коли барабанний бій дощу чи пориви вітру вже годі розрізнити. Це було нестерпно і водій вперше за свої тридцять років подумав про Бога й попросив його зберегти світ навколо.

Однак світ таки зник, бо пішов під воду. З неба лив суцільний потік води і прибивав усе додолу. Петро закрив очі, й навіть спробував закрити вуха. Та гул ззовні все рівно тиснув на голову.

Йому здавалося, що дах кабіни зараз провалиться і він потоне десь на глибині великого океану. Хоч тракторист ніколи не бачив океану, як і моря, проте він чомусь уявляв себе саме всередині океану. Петро відкрив очі. Він би й не здивувався, якби за склом пропливла якась чудернацька рибина. Щоб побачити рибину він простяг руку і протер спітніле скло. Для цього довелося схилитися трохи вперед і, відставивши затерплу ногу убік, він чвакнув нею в калюжу. Вода проникла вже й в кабіну.

«На скільки ж мені вистачить тут повітря?» – подумав Петро так, немов трактор справді стояв десь на дні водойми, а не на суші.

Враз крізь загальне ревіння грози Петро почув дзенькіт скла: розбилося вікно вантажівки, що стояла поряд.

«Хоч би причеп не погнуло та техніку не побило, бо буде механіку клопіт», – подумав стривожено Петро, який вже трохи оговтався.

Але стихія вщухла так само раптово як і почалася. Пориви вітру ще зачіпалися за мокрі дахи та дерева, проте вони слабшали, а злива, перейшовши у дощ, поступово припинилася взагалі. Так, немов хтось на небесах закрив гігантські гідранти. Хмари розгублено посунули за обрій, і десь з-за кабіни трактора навіть вигулькнув нахабний золотий промінчик сонця.

Петро сторожко відкрив кабіну. Надворі було знову тихо і знову тривожно. Треба було підбити підсумки негоди і оглянути збитки. Водій видивлявся, куди б то ступити з машини, та земля була так перенасичена водою, що навколо була суцільна велика калюжа. Петро вирішив не морочити голову подібними клопотами й просто зіскочив з кабіни у воду. Ноги одразу занурилися в крижану купіль, яка була набагато вище кісточок. Чоловік обігнув свою машину і поглянув на іншу техніку: вантажівка таки справді мала вибиті шибки, а з причепа ще витікала вода, як з дірявого відра. На полі ситуація була ще гірша. Вся пшениця лежала прибита до землі, немов скошена.