Макс Бонд - Мертвий бал

– Боже! – Олівія знесилено впала на крісло, коли танець закінчився. – Річарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.

– Я також, – віддихаючись сказав я.

Я уже забувся про галюцинацію, і пішов, щоб роздобути собі та Олівії по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чіткішою. Реальний світ зник і на мить переді мною постала старезна будівля, що з кожним днем розвалювалась усе більше. За мить я не встиг зрозуміти, що за будівля, але через кілька хвилин галюцинація повторилась знову. На цей раз галюцинація стала чіткішою та тривала трохи довше, і я краєм ока зумів оглянути місцевість, яка скоріш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.

– Усе добре? – запитала Олівія, помітивши моє занепокоєння.

– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.

Я сказав так, щоб не хвилювати її, хоча тривога мені не давала спокою, і навіть вино не допомагало розслабитись.

2

Галюцинації продовжувались. Вони появлялись неочікуванно і з кожним разом ставали усе чіткішими та довшими. Галюцинації були подібні якомусь передбаченню, або ж я бачив іншу реальність чи просто інше місце. Коли галюцинація відбулась вчетверте я зрозумів, що це було не інше місце. По формі та стилю я зрозумів, що напіврозваленим будинком був маєток графа Андервуда. Той самий, де зараз знаходились ми! Але що це могло б значити? Невже я бачу майбутнє? Невже має щось статися?

Час плив, неначе ріка – так швидко, але зовсім непомітно. Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, і всі продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був відсторонений, неначе був деінде.

Роздуми тривожили мене, а галюцинації не припинялись. Це зводило мене з розуму, і я хотів чим швидше покинути це місце. Ми вже і так затримались. А скільки минуло часу? Я дістав з кишені годинника, і поглянувши на нього здивувався. Без п’яти північ! В хорошій компанії з келихом вина час проходить непомітно. Хоча галюцинації почали навідувати мене тільки сорок хвилин тому.

– Кохана, нам час іти, – сказав я, знайшовши її серед подружок.

– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам і ми трохи відійшли.

– Правда, нам час іти, – спокійно повторив я.

– Але чому? – здивовано запитала Олівія. – Ми ж тільки півгодини тому прийшли.

«Півгодини?» – здивувався я і поглянувши на годинник зрозумів, що Олівія має рацію. Але ж це нереально! Ми як мінімум уже вічність тут. П’ять годин – не абищо! Я ж не наскільки божевільний, щоб втратити відчуття часу!

Я відчував, що щось тут не так, але Олівії про це не сказав.

– Річарде, розважся хоч трохи, – продовжила Олівія. – Он я помітила серед тих трьох чоловіків Джона. Піди поспілкуйся.

– Але я вже тричі за вечір спілкувався з ними!

Олівія здивовано поглянула на мене.

– Про що ти кажеш, Річарде? Ми ж тільки прийшли і містер Андервуд – єдиний з ким ми перекинулись словом.

– Невже?

– Річарде, ти здається ще не напився… – вона подивилась на мене, як на божевільного і усміхнулась.

Невже вона мене розігрує? Але я кілька років вивчав людську поведінку, і зараз міг впевнено сказати, що Олівія говорила абсолютно серйозно. Навряд вона могла мене розіграти. За дев’ять років шлюбу я надто добре вивчив Олівію. Вона не вміє стримувати емоцій, а отже розіграти мене не може також.

Тут точно відбувається щось дивне і я повинен зрозуміти що саме.

Як порадила Олівія я пішов до Джона, Віктора і Бредлі, які стояли на тому самому місці де стояли і раніше.

– Річард! – викрикнув Джон, коли побачив мене.

Я мовчки підійшов до них.

– Офіціант, – позвав Джон, – бокал вина, будь ласка.

– Ні, дякую, – відповів я. – Я за цей вечір добре напився.

Джон здивовано поглянув на мене і сказав те, чого я боявся більше всього почути.

– Ох… Друже коли ти встиг? Бал тільки но почався!

– Можеш сказати скільки він триває?

Джон дістав з кармана годинник.

– Приблизно двадцять-тридцять хвилин, – відповів він.

– Зрозуміло.

– Точно! – вигукнув Джон. – Треба ж тебе познайомити з Бредлі.

Чоловіки підняли маски, і я побачив ті ж обличчя, які бачив зо п’ять години тому, коли вперше їх зустрів.

– Я Бредлі, – сказав він, протягнувши руку.

Я невпевнено її пожав.

– Перепрошую, Бредлі, але ми… уже знайомі, – сказав я.

– Невже? – здивувався Бредлі.

– Так, містере Бредлі. Ви розповідали, що працюєте дизайнером одягу, а Віктор – ваш найкращий друг, якого ви приїхали навістити. Ще ви казали, що більшість одягу у Віктора – це ваші роботи. А згодом ви ще поділилися своєю мрією.