Макс Кідрук - Зазирни у мої сни

Мої думки перетворилися на щось чорне. Пальці, обламуючи нігті, вгризались у дерев’яну стільницю.

— Ти… ти живий? — то було все, на що спромігся. Зовсім не те, що мав намір сказати, проте витиснув саме це.

— Ні, — заперечив він. — У тому то й проблема, що ні.

Давлячись відчаєм, я закричав:

— Ти вбив його!

— Так. Але я не міг по-інакшому.

Стіни бару засвітилися, замерехтіли, неначе електрична лампочка під час перепадів напруги. Я не розумів, що відбувається. Де я? Що це за місце?

— Чому?!

— Бо я хочу піти. Мені не вдалося, й тепер ти мусиш допомогти мені в цьому.

— Ні!

— Ти повинен вигадати…

— Ні! Ні!

— Я не прошу. У тебе немає вибору.

Я смикнувся, намагаючись устати, хотів накинутися, задушити його, та щось утримало мене на стільці. Заметавшись, я істерично загорлав:

— No! NO!! NO-O-O-O-O…

Очі розплющилися. Я розгледів над головою табло з увімкненими сигналами «Не курити» і «Застебнути ремені», відчував ремінь безпеки, що обтискав стегна, не даючи встати, бачив обламані нігті на випростаних руках і блідо-рожеві сліди крові на спинці крісла попереду, та все ще не усвідомлював, що я не в барі, а в літаку.

Витягнутий зі сну крик продовжував рватися з горлянки:

— О-О-У-У-У-У-У-У!!!

Ліза Джин Торнтон ловила мої руки, намагаючись утримати їх біля тіла.

— Тихо, Мироне, заспокойтесь, це лише сон.

— Я тебе вб’ю! Прикінчу тебе… — раптом я вмовк і ошаліло закліпав, закрутив головою. — Що… що… що це?

Підбігла стюардеса:

— У вас усе гаразд?

Я волав англійською, і то достатньо голосно, щоб мене почули в найвіддаленішому кінці салону, тож пасажири почали перелякано оглядатися. Ліза посміхнулась із таким виглядом, наче нічого не сталося, й тоном, що не припускав заперечень, відповіла:

— Так, просто поганий сон, не зважайте, він уже прокинувся.

Стюардеса неохоче відступила. Звідусіль долинало неспокійне перешіптування.

Я важко, по-собачому сáпав:

— Де я?

Ліза Торнтон здивовано глипнула на мене:

— У літаку з Орландо до Балтимора. Я прилетіла вас забрати.

Судячи з того, що шлунок майже безупинно підтискав легені, а гудіння двигунів то стишувалось, то наростало, підкоряючись командам із автомата тяги, лайнер знижувався перед посадкою.

— Де Тео?

Американка звела брови:

— А ви не… — вона розпачливо прикусила нижню губу. — Він із нами, в цьому літаку.

До тієї миті пам’ять уже повернулась, і мої плечі безсило впали, а руки обвисли між колін. Я пригадав, як, виючи, обіймав липке й гаряче тіло сина. Пригадав обвуглену та зашкарублу, немов вугілля, шкіру на худих руках, що склеїлася із кістками, й ще — найжахливіше — нестерпний запах гару. Потім, розгойдуючись, давлячись шмарклями й обгризаючи нігті, я сидів у своєму номері. У кімнаті було повно людей, зі мною розмовляли, найбільше говорив якийсь чоловік, напевно, психолог, але я його не чув. Потім невідь-звідки з’явилася Ліза Джин Торнтон — мабуть, спливло кілька годин — і теж узялася розраджувати, проте слова не досягали моїх вух. Бачив лише, як ворушаться її губи, і думав про те, скільки часу мине, поки із ніздрів вивітриться огидний сморід горілого м’яса. Все це я напрочуд чітко пам’ятав, але, присягаюсь, віддав би все, щоби забути.

Через п’ять хвилин після мого пробудження літак м’яко торкнувся злітно-посадкової смуги. Коли швидкість знизилася до необхідного для маневрування рівня, з динаміків полився спокійний голос командира екіпажу:

— Пані та панове, ласкаво просимо до міжнародного аеропорту Балтимор — Вашингтон. Місцевий час — дев’ята двадцять, температура — п’ятдесят сім градусів [114] 13,9 °C. . Для вашої безпеки та комфорту, будь ласка, залишайтеся на місцях до вимкнення сигналу «Застебнути ремені безпеки». Від імені Spirit Airlines і всього екіпажу я хотів би подякувати вам за те, що скористалися послугами нашої авіакомпанії. Ми з нетерпінням чекатимемо на вас на борту в найближчому майбутньому. Бажаю вам гарного вечора!

Я сидів біля проходу, проте дивився у вікно. Небо за ілюмінатором було темне — майже ніч. Десь далеко за краєчком крила пропливали всіяні вогнями пагорби, очевидно, передмістя Вашингтона. Лайнер, плавно розвертаючись, прямував до ґейта.

Ліза Торнтон накрила мою долоню своєю:

— Відвезти вас до будинку біля водосховища?

— Що?

— Мені неважко. Можу відвезти вас до будинку, де…

— Не треба, — вирвавши долоню, я різко мотнув головою, — я залишуся на ніч у Балтиморі.