Стівен Кінг - Якщо кров тече

– Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!

Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.

– Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.

– Куди?

– Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?

– Точно, – сказав я. – Гаразд.

– Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.

Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.

Я сказав йому про це, і він засміявся.

– Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.

А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.

– Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…

– Ти дзвониш із того свого ґаджета? – спитав він. – Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.

– Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!

Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.

– Тобі поталанило, – сказав він. – Вітаю.

– Дякую!

– Прошу, але дякувати не обов’язково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі… гм… візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.

– Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж добряче виросте.

– Якщо хочеш, дай їх мені, – сказав Герріґен. – Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. – А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: – Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.

– Аякже! – Я подумав ще раз. – Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.

– Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?

– Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. – Я помовчав. – Хочете піти з нами?

– Не сьогодні, – сказав він не вагаючись. – Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? – Він не чекав відповіді – вона була йому не потрібна. – Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.

– Так і зроблю, – сказав я. – Я скоро прийду. Прибіжу.

– Молодість – прекрасна пора, – сказав містер Герріґен. – Шкода, що вона марнується на дітей.

– Га?

– Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, біжи. Біжи, наче тебе жене привид Дікенса, бо саме його книжка на нас і чекає.

Я пробіг чотириста метрів до будинку містера Герріґена, а назад ішов поволі, і дорогою мені сяйнула ідея. Спосіб віддячити йому, хоч він і сказав, що подяка не обов’язкова. За нашою шикарною вечерею в «Марселі» того вечора я розповів татові про те, як містер Герріґен запропонував інвестувати мій негаданий виграш, а також про ідею того, яким подарунком віддячити. Я думав, що тато сумніватиметься, і не помилився.

– Я абсолютно не проти того, щоб він інвестував гроші. Щодо твоєї ідеї… ти ж знаєш, що він думає про такі речі. Він не просто найбагатший у Гарлоу – та що там, в усьому Мейні, – але також єдиний, хто не дивиться телевізор.

– У нього є ліфт, – сказав я. – І він ним користується.

– Користується, бо мусить. – Тоді тато усміхнувся: – Але це твої гроші, і якщо тобі хочеться витратити двадцять відсотків із них саме так, я не заборонятиму. Коли він відмовиться, можеш віддати мені.

– Ти справді думаєш, що він відмовиться?

– Так.

– Тату, а чому він узагалі сюди переїхав? Ну, ми ж просто маленьке містечко. Ми ніде .

– Якби ж я знав. Спитай його якось. А зараз – як щодо десерту, марнотрате мій?

Десь через місяць я підніс містерові Герріґену новий айфон. Я не пакував його – і тому, що не було ніякого свята, і тому, що знав, як йому подобається – без мішури та брязкалець.