Стівен Кінг - Якщо кров тече

– Дехто святкує народження дитини феєрверками, – казав тато. Мені тоді не могло бути більш як чотири роки, але я все пам’ятаю – мабуть, тому, що мене зацікавили феєрверки. – А ми з твоєю мамою вирішили привітати тебе, Крейґстере, спаливши церкву . Та й гарненько ж вона горіла!

– Не кажи такого, – сказала мати. – А ну як він повірить і сам спалить церкву, коли народиться його дитина?

Вони багато жартували разом і сміялися, а я не розумів тих жартів.

Ми втрьох ходили до церкви, риплячи чобітьми по втоптаному снігу взимку, а влітку збиваючи пил святковими туфлями (котрі мама протирала серветкою, коли ми заходили всередину), і я завжди тримав тата лівою рукою, а маму – правою.

Вона була хорошою мамою. У 2004 році, коли я почав працювати у містера Герріґена, я страшенно сумував за нею, хоч вона на той час уже три роки як померла. Тепер, шістнадцять років по тому, я й досі за нею сумую, нехай її обличчя й вицвіло в пам’яті, а фотографії хоч і освіжають його, але ненабагато. Те, що співається в пісеньці про дітей, котрі не мають мами, – це правда. Їм важко. Я любив тата, і ми завжди добре розумілись, але пісенька правдива і ще де в чому: на світі багато такого, чого тато не розуміє. Наприклад, як зробити віночок з кульбабок у великому полі позаду будинку, надіти тобі на голову й сказати, що сьогодні ти не просто собі маленький хлопчик, а король Крейґ Перший. Або як тішитися, але тихенько – не хвалитися і все таке, – коли ти починаєш читати комікси про Супермена та Спайдермена в три роки. Як лягати з тобою в ліжко, коли ти прокинувся серед ночі від кошмару, в якому за тобою гнався Доктор Восьминіг. Як обійняти тебе й сказати, що все буде гаразд, коли якийсь більший хлопець – наприклад, Кенні Янко – вибиває з тебе дух.

Того дня мені дуже допомогли б такі обійми. Материнські обійми в той день могли немало змінити.

Дар не вихвалятися своїм скоростиглим умінням читати я отримав від батьків, котрі рано навчили мене, що мати якийсь особливий талант – це не значить бути кращим за інших. Але чутка таки розійшлася, як буває в маленьких містечках, і коли мені було вісім, преподобний Муні спитав, чи не хотів би я прочитати уривок із Біблії в Родинну неділю. Мабуть, його зацікавила незвичність ситуації: здебільшого він знаходив на цю честь хлопця чи дівчину зі старших класів. Найближчої неділі я читав з Євангелія від Марка, а після служби преподобний сказав, що я впорався добре і що він запрошує мене читати хоч кожного тижня, якщо я забажаю.

– Він каже, що мале дитя поведе їх, – сказав я татові. – Так написано в Книзі пророка Ісаї.

Батько буркнув так, ніби це його не дуже зворушило. Тоді кивнув.

– Добре, якщо пам’ятатимеш, що ти засіб, а не сенс.

– Що?

– Біблія – це Слово Боже, а не Слово Крейґове, тож не дуже задирай носа.

Я відповів, що не буду, і наступні десять років – доки не пішов до коледжу, де навчився курити травичку, пити пиво й ганятися за дівчатами, – я читав щотижневий уривок. Робив це навіть коли переживав найгірше. Преподобний за тиждень називав мені потрібне місце в Писанні – з точністю до розділу й рядка, як то кажуть. А тоді на зустріч методистської молоді в четвер я приносив йому список слів, котрих не міг вимовити. У результаті я, можливо, тепер залишився єдиною душею в штаті Мейн, котра знає не тільки як пишеться «Навуходоносор», але й де в цьому імені ставиться наголос.

Один з найбагатших людей Америки переїхав до Гарлоу років за три до того, як я отримав недільну роботу, де читав Писання старшим своїм. Тобто на зламі століть, одразу після того, як продав усі свої компанії й вийшов на пенсію, і до того, як його великий будинок був завершений (басейн, ліфт і під’їзна дорога з твердим покриттям з’явилися пізніше). Містер Герріґен щотижня приходив до церкви у своєму бувалому в бувальцях чорному костюмі з обвислими ззаду штаньми, у застарілій вузькій чорній краватці, з ретельно зачесаним рідким та сивим волоссям. Решту тижня те волосся стирчало куди хотіло, як в Ейнштейна після напруженого дня розшифровування законів космосу.

Тоді він ще використовував лиш один ціпок, на який спирався, коли ми підводилися заспівати гімни, котрі я, либонь, пам’ятатиму аж до смерті. І ті рядки зі «Старого міцного хреста» про воду і кров, що текли з пораненого боку Ісуса, завжди викликали в мене дрижаки, точнісінько як останній куплет із «Тримайся свого чоловіка», коли Теммі Вайнет виводить на повну силу. А от містер Герріґен не співав по-справжньому (і добре, бо голос у нього був іржаво-скрипучий), але ворушив губами разом з усіма. Це в них із моїм татом було спільне.