Стівен Кінг - Необхідні речі

– Ооооо! – скрикувала Майра, дрижачи, ніби желе на тарілці. – Оооо! Оооооооо, Боже ! Ооооооооооооо, Боооууужеее! ООООООООО…

Містер Ґонт ліниво стиснув кант темних слаксів між великим і вказівним пальцями, струснув, повертаючи його до попередньої бритвеної гостроти, тоді нахилився вперед і вихопив фотографію в Майри з рук. Її сповнені розпачу очі одразу розчахнулися. Вона кинулася за світлиною, але та була вже задалеко. Почала підводитися.

– Сядьте, – наказав містер Ґонт.

Майра не поворухнулася, ніби, піднімаючись, обернулася на камінь.

– Якщо хочете ще хоч раз у житті побачити цю фотографію, Майро, то… сядьте.

Вона сіла, витріщаючись на нього з тупим стражданням. Величезні плями поту розповзалися в неї під пахвами й збоку грудей.

– Будь ласка, – промовила вона.

Слова долинули таким порохнявим хрипом, що скидалися на подих вітру в пустелі. Вона простягнула долоні.

– Назвіть ціну, – запропонував Ґонт.

Жінка замислилася. Очі на спітнілому обличчі закотилися вгору. Адамове яблуко здійнялося й опустилося.

– Сорок доларів! – скрикнула вона.

Він засміявся й похитав головою.

– П’ятдесят!

– Дурниці. Ви, мабуть, не надто хочете отримати це фото, Майро.

– Хочу! – З куточків очей заструменіли сльози. Вони збігли їй по щоках, змішуючись із потом. – Хооочуууу!

– Гаразд, – урвав її він. – Хочете. Я це приймаю. Та чи вона необхідна вам, Майро? Чи вона вам дійсно необхідна ?

– Шістдесят! Це все, що в мене є! До останнього цента!

– Майро, я, на вашу думку, хто, дитина?

– Ні…

– А як на мене, так. Я старий чоловік – старший, ніж ви собі можете уявити, просто добре зберігся, якщо можна так про себе сказати, – але справді думаю, що вам здаюся дитиною, дитиною, яка повірить, ніби жінка, що живе в новенькому дюплексі менш ніж за три квартали від Касл-В’ю, має лише якихось шістдесят доларів при душі.

– Ви не розумієте! Мій чоловік…

Містер Ґонт підвівся, тримаючи фотографію в руці. Усміхненого чоловіка, що відійшов від дверей, щоби впустити її, більше в кімнаті не було.

– Ви ж заздалегідь не повідомили про зустріч, так, Майро? Ні. Я вас запросив із щирості сердечної. Але тепер, боюся, мушу попросити вас піти.

– Сімдесят! Сімдесят доларів!

– Ви ображаєте мої інтелектуальні здібності. Будь ласка, йдіть.

Майра впала перед ним на коліна. Її пронизували різкі панічні ридання. Ухопила його за литки й плазувала.

– Прошу! Прошу вас, містере Ґонт! Я мушу мати ту фотографію! Мушу! Вона таке… ви й не повірите , що вона робить!

Містер Ґонт зиркнув на фотографію Елвіса, і його обличчям пробіг короткочасний вираз огиди.

– Не думаю, що навіть хотів би знати, – відказав він. – Це здавалося неймовірно… спітніло.

– Але якщо вона коштує дорожче сімдесяти доларів, доведеться виписати чек. Чак знатиме. Він захоче дізнатися, на що я витратилась. А якщо розповім йому, він… він…

– Це, – проігнорував її містер Ґонт, – не мої проблеми. Я продавець, а не сімейний психолог. – Він зверхньо дивився на Майру, звертаючись до її спітнілої маківки. – Упевнений, що інша людина – наприклад, місіс Раск – зможе собі дозволити цю досить унікальну світлину почилого містера Преслі.

Від згадки про Кору голова Майри шарпнулася вгору. Очі – запалі блискучі точки в глибоких темних заглибленнях. Зуби вищирилися. У ту конкретну мить вона мала божевільний вигляд.

– Ви б їй продали? – просичала вона.

– Я вірю у вільний ринок, – сказав містер Ґонт. – Саме це й зробило нашу країну великою. Я справді був би не проти, щоб ви мене відпустили, Майро. Ваші руки реально сочаться потом. Ці штани доведеться віддати на хімчистку, і то не впевнений, що…

– Вісімдесят! Вісімдесят доларів!

– Я продам вам її за рівно вдвічі більшу ціну, – сказав містер Ґонт. – Сто шістдесят доларів. – Він вишкірився, демонструючи великі криві зуби. – І, Майро, ваш особистий чек мені цілком підійде.

Вона завила з відчаю:

– Не можу! Чак мене вб’є !

– Можливо, – сказав на це містер Ґонт, – але ви ж усе одно погибатимете за шматом-шматом огняної любови [42] Ґонт натякає на пісню «Burning Love» Елвіса Преслі. , правда?

– Сто, – застогнала Майра, знову вхопивши його за литки, коли Ґонт спробував відійти від неї. – Будь ласка, за сотню доларів.

– Сто сорок, – відповів Ґонт. – Це найнижче, що я можу запропонувати. Моя остання пропозиція.

– Добре, – видихнула Майра. – Добре, добре, я заплачу…