Стівен Кінг - Необхідні речі

Депресія (відколи він покинув «Блакитні двері» в Портленді, вона оточувала його, кружляла, ніби вовча зграя навколо ватри в пригодницьких оповіданнях, що він їх читав дитиною) раптом кинулася на нього. Алан відпустив ручку й просто сидів за кермом універсала, сподіваючись, що минеться.

Цей день він провів у Портлендському районному суді, свідчачи за обвинуваченнями в чотирьох судових засіданнях поспіль. Район охоплює чотири округи – Йорк, Камберленд, Оксфорд, Касл, – і з усіх правоохоронців у тих округах Аланові Пенґборну їздити доводилося найдовше. Тому троє районних суддів робили все можливе, щоб призначати слухання його справ щонайтісніше, щоб він не їздив частіше ніж двічі на місяць. Так він мав можливість проводити якийсь час в окрузі, який заприсягся захищати, а не в дорогах між Касл-Роком і Портлендом, проте це також виливалося в те, що після такого дня в суді він почувався ніби школяр, що шкандибає з аудиторії, в якій щойно складав схоластичні тести. Варто було трохи подумати й не глушити після цього ще й алкоголь, але Гаррі Кросс і Джордж Кромптон саме збирались у «Блакитні двері» й наполягли, щоб Алан приєднався. На це була хороша причина: низка стовідсотково пов’язаних крадіжок, які відбувалися на територіях, за які вони відповідальні. Проте реальна причина, чому він пішов, мала спільну з більшістю поганих ідей рису: у той час це здавалося хорошою ідеєю.

Тепер він сидів за кермом колись сімейного автомобіля, пожинаючи те, що посіяв власною свободою волі. Голова глухо боліла. Він відчував помітну нудоту. Але найгірше діяла депресія – вона повернулася, ще й із наддатком.

«Привіт! – радісно вереснула вона з фортеці в його голові. – Ось і я, Алане! Приємно побачитися! Вгадай що? Ось він, кінець довгого важкого дня, а Енні з Тоддом досі мертві! Пам’ятаєш суботу, коли Тодд розлив молочний коктейль на переднє сидіння? Ондечки, де зараз лежить твій портфель, правда? А ти на нього накричав? Вау! Ти цього не забув, правда? Забув? Ну, це нічого, Алане, бо я прийшла, щоб нагадати тобі! І нагадувати тобі! І нагадувати!»

Він підняв портфель і втупився в сидіння. Так, пляма нікуди не щезла, і так , він тоді накричав на Тодда. «Тодде, чому ти вічно такий безалаберний?» Щось таке, нічого серйозного, але не ті слова, які б сказав, якби знав, що твоїй дитині жити залишилося менше ніж місяць.

Йому сяйнуло, що насправді проблема не у випитому пиві. Це все через машину, яку він так до кінця й не почистив. Алан цілий день проїздив із примарами дружини й сина.

Він нахилився вперед й відкрив бардачок, щоб дістати блокнот штрафних квитанцій (носитися з ним, навіть коли їдеш у Портленд, щоб цілий день свідчити в суді, звичка непереборна), і потягнувся далі всередину. Пальці наштовхнулися на циліндричний предмет, і той із глухим ударом упав на підлогу універсала. Алан поклав блокнот на портфель, схилився й дістав те, що випало з бардачка. Він підніс той предмет до світла дугової натрієвої лампи й довго роздивлявся, відчуваючи, як у душу проникає старий огидний біль утрати й журби. Артрит Поллі уражає руки. Його, здавалося, б’є в саме серце, і хто тут розсудить, кому з них гірше?

Банка, звісно, належала Тоддові – Тоддові, який, без сумніву, жив би в Обернській крамниці приколів, якби йому дозволили. Хлопця зачаровували копійчані чудасії, які там продавалися: шокери для рукостискання, порошок для чхання, склянки-проливайки, мило, що зафарбовувало долоні в колір вулканічного попелу, пластикове собаче гімно.

«Ця річ досі тут. Півтора року, відколи вони померли, а це досі тут. Як, заради всього святого, я це пропустив? Господи».

Алан покрутив круглу банку в руках, пригадуючи, як хлопець благав, щоб йому дозволили купити за кишенькові гроші саме цю річ, як Алан відмовляв, цитуючи прислів’я свого батька: у дурня гроші недовго в кишені лежать. І як Енні тоді м’яко його перемогла.

«Ти себе послухай, містере Чародію-Аматоре, говориш як пуританин якийсь. Просто в шоці з тебе! Як думаєш, звідки в нього взагалі таке шаленство через ті жарти й приколи? У моїй сім’ї фотографію Гудіні в рамці на стіні точно не тримали. Чи скажеш, що сам ніколи не купував одну-дві склянки-непроливайки в гарячі й шалені дні молодості? Що ти б не вмер за старий розіграш “змія в банці з-під горіхів”, якби побачив такий десь на вітрині?»

Він, гмикаючи й відкашлюючись, дедалі більше нагадував зарозумілого снобського пустомелю. Зрештою йому довелося прикрити рота долонею, щоб приховати присоромлену усмішку. Енні це, проте, помітила. Енні завжди помічала. Такий у неї був дар… який не раз ставав йому порятунком. Її почуття гумору – і почуття міри – завжди було краще, ніж у нього. Гостріше.