Стівен Кінг - Необхідні речі

Підійшовши, він простягнув їй праву руку, а тоді ледь помітно скривився, коли жінка відступила.

– Вибачте, – перепросила вона. – Я не потискаю руки. Це не через неввічливість, не подумайте. У мене артрит.

Поллі відклала контейнер на найближчу скляну шафку й підняла руки, сховані в сап’янові рукавички. Нічого химерного, проте долоні були спотворені, ліва більша за праву.

У місті були жінки, які вважали, що Поллі пишається своєю болячкою: чому ж іще, думали вони, вона так швидко це демонструє? Правда ж була зовсім протилежна. Жінкою вона була не самозакоханою, але достатньо переймалася своїм виглядом, щоб соромитись огидності власних долонь. Вона демонструвала їх якомога швидше, й щоразу в голові на коротку мить – настільки коротку, що майже завжди непомітну – виникала думка: «Ось вони. Годі з цим. Тепер можемо говорити по суті».

Люди зазвичай виражали якесь занепокоєння чи сором, коли бачили ті руки. Але не Ґонт. Він ухопив її за передпліччя долонями, що здавалися неабияк дужими, і потиснув натомість його . Поллі це мало би здатися недоречно інтимним жестом як на перше знайомство, але не здалося. Жест був дружній, короткий і навіть радше приємний. Проте вона тішилася, що він короткий. Руки в чоловіка були сухі й дарували неприємне відчуття навіть крізь тонке осіннє пальто.

– Мабуть, важко працювати у швейному ательє з такою недугою, міс Чалмерз. Як ви даєте собі з цим раду?

Таке запитання їй ставили вельми рідко, і вона не могла пригадати, хто ще, окрім Алана, робив це так відверто.

– Я шила повний день, доки могла, – розповіла вона. – Зціпила зуби й ішачила, як то кажуть. Тепер у мене кілька дівчат працюють на неповній зайнятості, а я здебільшого займаюся дизайном. Але у мене бувають і гарні днини.

Це була брехня, але, на її погляд, невинна, бо говорила вона її здебільшого для власної вигоди.

– Що ж, тішуся, що ви прийшли. По правді скажу вам: я дуже боюся публіки.

– Справді? Чому?

Вона рідко поспішала з судженнями про людей, навіть рідше, ніж із судженнями про місця й події, а тут раптом була шокована – навіть дрібку стривожена – тим, як швидко й просто стала почувати себе як удома з цим чоловіком усього за хвилину.

– Постійно переживаю, що робитиму, якщо ніхто не зайде. Взагалі ніхто, за цілий день.

– Прийдуть, – заспокоїла вона. – Усі хочуть подивитися, що ви продаєте. Ніхто гадки не має, що продається в магазині з назвою «Необхідні речі», та найважливіше те, що захочуть подивитися на вас. Просто у маленьких містечках, як Касл-Рок…

– …ніхто не хоче демонструвати зайвий інтерес, – завершив він за неї. – Я знаю, маю досвід роботи в маленьких містах. Раціональна частина мозку підказує, що все, що ви оце розповіли, цілковита правда, але інший голосок повторює: «Вони не прийдуть, Ліленде, о-о-о, ні, не прийдуть, вони всі гуртом залишаться осторонь, от побачиш».

Поллі розсміялася, раптом згадавши, що переживала точно те саме, коли вперше відчинила «Шито-крито».

– А це що? – запитав він, рукою торкаючись контейнера. Тоді вона й помітила те, що вже бачив Браян Раск: що середній і вказівний пальці в чоловіка однакової довжини.

– Там торт. І якщо я знаю це місто хоча б наполовину від того, наскільки думаю, що знаю, запевняю вас, на сьогодні цей у вас буде єдиним.

Він усміхнувся їй, помітно звеселілий.

– Дякую! Дуже вам дякую, міс Чалмерз. Я вражений.

І вона, яка ніколи нікого не просила називати її на ім’я під час першого чи навіть недовгого знайомства (і яка підозріливо ставилася до всіх: ріелторів, страхових агентів, продавців автомобілів – які не питаючи перебирали цей привілей на себе), приголомшена сама від себе, промовила:

– Раз ми вже сусідами будемо, то називайте мене Поллі?

Торт виявився «Диявольською їжею» [22] Devil’s food cake – вид американського вологого шоколадного торта. , що Ліленд Ґонт визначив, заледве піднісши кришку й принюхавшись. Він попросив Поллі залишитися й спробувати шматочок. Жінка відмахувалася. Ґонт наполягав.

– Та за ательє хтось у вас подивиться, – переконував він, – а до мене ніхто не зайде ще як мінімум години півтори – десь такі умови протоколів. А в мене ж іще тисяча запитань про ваше містечко.

Тож вона погодилася. Чоловік зник за завішаним дверним прорізом у задній частині магазину, де, судячи зі звуків, почав підніматися сходами («Він, мабуть, тимчасово живе нагорі», – подумала вона), щоб узяти тарілки й виделки. Очікуючи на його повернення, Поллі гуляла крамницею й роздивлялася товари.