Стівен Кінг - Крістіна

— А чому ти хочеш відреставрувати її так, як зробив тоді Лебей?

І знову те невизначене пересмикування плечима.

— Не знаю. Просто здалося, що так буде правильно.

— Що ж, я думаю, впорався ти чудово.

— Дякую.

Батько нахилився до нього, вивчаючи поглядом панель приладів.

— На що ти дивишся? — різкувато спитав Арні.

— А хай мені грець, — промовив Майкл. — Такого я ще не бачив.

— Що там? — Арні глянув униз. — А. Одометр.

— Він відмотує назад чи що?

Лічильник миль справді крутився не вперед, а назад; на той час, у вечір 1 листопада, на ньому було 79 000 і ще кілька миль. На очах у Майкла індикатор десятох частки милі перекотився від.2 до.1, а потім до нуля. Коли на ньому з’явилося.9, кількість накручених миль зменшилася на одну.

Майкл розсміявся.

— А ось тут ти, синку, не догледів.

Арні всміхнувся — ледь помітно розтягнув губи.

— Це точно, — сказав він. — Вілл каже, десь провід закоротило. Думаю, що я краще не втручатимуся. Прикольно мати одометр, який крутить не вперед, а назад.

— А він точний?

— Га?

— Ну, якщо ти проїдеш від нашого будинку до Стейшн-сквер, то він відніме від загальної суми п’ять миль?

— А, — сказав Арні. — Тепер зрозумів. Ні, він абсолютно не точний. Відмотує то дві, то три милі за кожну проїхану. А часом і більше. Рано чи пізно кабель спідометра обірветься, і коли я його заміню, то все стане на свої місця.

Майкл, у котрого свого часу теж обірвалося один-два кабелі спідометра, поглянув на стрілку, шукаючи характерного посмикування, яке б свідчило про халепу. Але стрілка застигла непорушно трохи далі за позначкою «сорок». Здавалося, що спідометр у повному порядку, тільки одометр дуркує. Та й хіба Арні щиро вважав, що спідометр і одометр працюють на одних і тих самих кабелях? Певна річ, що ні.

Розсміявшись, Майкл сказав:

— Це дивно, синку.

— Чому в аеропорт? — змінив тему Арні.

— Я подарую тобі талон на тридцятиденне паркування, — відповів Майкл. — П’ять доларів. Дешевше, ніж у гаражі в Дарнелла. Ти зможеш забирати свою машину, коли схочеш. В аеропорту є автобусна зупинка. Кінцева насправді.

— Господи Ісусе, я такої маячні ще в житті не чув! — закричав Арні. Він завернув на кільце перед темними вікнами хімчистки. — Я їздитиму на автобусі за двадцять миль до аеропорту, щоб забирати свою машину, коли вона мені буде потрібна? Це щось ніби з «Пастки двадцять два»! Ні! Нізащо!

Він збирався ще щось сказати, коли його раптом схопили за загривок.

— Ану слухай, — сказав Майкл. — Я твій батько, тому слухай, що я тобі скажу. Арні, твоя мати мала рацію. Останні кілька місяців ти поводишся нерозумно — і навіть гірше, ніж нерозумно. Ти став відверто дивним.

— Відпусти мене, — процідив Арні, борсаючись у батьковій хватці.

Майкл не відпустив, але затиск послабив.

— Я покажу тобі ширшу перспективу, — сказав він. — Так, до аеропорту далеко добиратися, але за той самий четвертак, за який ти доїжджаєш до Дарнелла, ти доїдеш і сюди. Є паркувальні гаражі й ближче, але в місті більше випадків крадіжок і вандалізму. А в аеропорту навпаки — доволі безпечно.

— На відкритих паркінгах безпечно не буває.

— По-друге, там дешевше, ніж у міських гаражах, і набагато дешевше, ніж у Дарнелла.

— Суть не в тому, і ти це знаєш!

— Може, ти й правий, — сказав Майкл. — Але ти, Арні, дечого не помічаєш. Не помічаєш справжньої суті.

— Ну, припустімо, ти скажеш мені, у чому ж справжня суть.

— Добре. Скажу, — на хвильку Майкл примовк, невідривно дивлячись на сина. А коли знову заговорив, голос у нього звучав тихо й рівно, майже так само мелодійно, як його програвач. — Разом із відчуттям розумності ти, схоже, повністю втратив розуміння перспективи. Тобі майже вісімнадцять, випускний клас школи. Я думаю, ти вирішив не йти в Горлікс; я бачив університетські брошури, які ти приніс додому…

— Так, я не піду в Горлікс, — сказав Арні. Судячи з голосу, він уже трохи заспокоївся. — Після всього цього точно ні. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться звідси вирватися. Хоча, може, і уявляєш.

— Так, уявляю. Та може, воно й на краще. Це краще, ніж постійне тертя між тобою і твоєю матір’ю. Я тільки одного прошу — не кажи їй поки що; зачекай, поки не настане час подавати заяву на вступ.

Арні знизав плечима, ні так, ні сяк нічого не обіцяючи.

— Ти забереш свою машину з собою в університет, якщо на той час вона ще їздитиме…

— Вона їздитиме.

— …і якщо в цьому університеті першокурсникам дозволятимуть тримати машини на кампусі.