Стівен Кінг - Крістіна

— Щ-що?

— Зміни. Вона перелякана, і забагато п’є, і часом потерпає від фізичного болю. Нечасто, — уточнив Майкл, помітивши стривожений вираз на обличчі Арні. — І вона ходила до лікаря, і це просто зміни, не більше. Але вона в емоційному роздраї. Ти її єдина дитина, і в такому стані, як зараз, вона розуміє тільки те, що хоче тобі добра, байдуже, якою ціною.

— Вона хоче, щоб усе було так, як вона хоче. Але це не дивина. Вона завжди хотіла, щоб так було.

— Те, що вона вважає, буцімто добро для тебе — це те, що вона вважає слушним, само собою зрозуміло, — сказав Майкл. — Але чому ти вважаєш, що ти набагато інакший? Чи кращий? Ти хотів її притиснути, і вона це зрозуміла. Я теж.

— Вона перша почала…

— Ні, це почав ти, коли привіз додому цю машину. Ти знав, що вона думає з цього приводу. І вона має рацію ще в одному. Ти змінився. З того першого дня, коли ти прийшов додому з Деннісом і сказав, що купив машину; ось коли це почалося. Думаєш, її це не засмутило? Чи мене? Коли твоя дитина починає демонструвати риси особистості, про існування яких ти навіть не здогадувався?

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його губах, трохи нагадуючи вишкір пса, який довго полював на бабака в спекотливий літній день.

— Може, деякі речі повинні бути нормою життя. І може, є винагороди, яких ти не можеш зрозуміти, а я не можу пояснити. Наприклад… ну, знаєш, я кохаю її.

Арні знизав плечима.

— То… що тепер?

— Ми можемо поїхати покататися?

На обличчі Арні з’явився здивований вираз, та на зміну йому прийшло задоволення.

— Звісно. Сідай. Кудись поїдемо?

— В аеропорт.

Брови Арні поповзли вгору.

— В аеропорт? Чому?

— Дорогою розкажу.

— А Реджина?

— Твоя мати вже лягла в ліжко, — тихо мовив Майкл, і Арні вистачило почуття пристойності, щоб і самому трохи зашарітися.

Машину Арні вів упевнено й твердо. Крістінині нові лампи-фари розрізали ранню темряву чистими глибокими тунелями світла. Він проминув будинок Ґілдерів, потім звернув ліворуч на Елм-стрит за знаком «стоп» і рушив на виїзд до Дж-Ф-К-драйв. Траса I-376 привела їх до I-278, а потім далі до аеропорту. Машин майже не було. Двигун тихо бурмотів крізь нові труби. Панель приладів містично світилася зеленим.

Арні увімкнув радіо й знайшов WDIL, станцію на середніх хвилях із Піттсбурга, яка грала тільки олдові хіти. Джин Чендлер саме співав «Герцог Ерл» [94] Джин Чендлер (нар. 1937 р., справжнє ім’я — Юджин Діксон) — американський виконавець у жанрі соул. Його хіт «The Duke of Earl» у 1962 р. очолив хіт-парад США. .

— Ця штука їде, як у казці, — сказав Майкл Каннінґем із побожним захватом.

— Дякую, — усміхнено відповів Арні.

Майкл вдихнув.

— І пахне як нова.

— Тут багато нового. Це покриття для сидінь влетіло мені у вісімдесят баксів. З тих грошей, за які Реджина мене гризла. Я пішов у бібліотеку, набрав книжок і спробував перекопіювати все, як тільки міг. Але це було не так легко, як хтось міг би подумати.

— Чому ні?

— Ну, по-перше, «плімут-фурія» п’ятдесят восьмого року випуску ні для кого не взірець класичного автомобіля, тому про нього особливо ніхто не писав, навіть у томах, присвячених автомобільній ретроспективі — «Американський автомобіль», «Американська класика», «Авто тисяча дев’ятсот п’ятдесятих» і таке всяке. «Понтіак» п’ятдесят восьмого року був класичним, от тільки наступного року «Понтіак» випустив «Бонневіль», а «Т-берд» п’ятдесят восьмого року з плавцями у вигляді кролячих вух — ото, як на мене, був останній по-справжньому класний «тандерберд», і…

— Я й не здогадувався, що ти так багато знаєш про старі авто, — сказав Майкл. — Арні, давно в тебе цей інтерес?

Той тільки невизначено стенув плечима.

— Хай там як, інша проблема була в тому, що Лебей сам вносив зміни в оригінальний детройтський виріб автопромисловості — почнімо хоча б з того, що компанія «Плімут» не випускала «фурію» — і я намагався відреставрувати машину так, щоб вона більше була схожою на його варіант, ніж на детройтський. Тому я просто, мабуть, робив усе навмання, інтуїтивно.