Стівен Кінг - Крістіна

— То ти просто зайшла до мене в кімнату й нишпорила там, поки не знайшла банківську книжку? — спитав Арні. Його сірі очі скам’яніли від гніву. — Може, ти й травку шукала. Чи журнали порнушні. Чи, може, плями сперми на простирадлі.

У Реджини відвисла щелепа. Імовірно, вона чекала, що він образиться й розгнівається, але аж ніяк не цієї безмежної і безпощадної люті.

— Арні! — гаркнув Майкл.

— А що? Чому ні? — прокричав у відповідь Арні. — Я думав, це моє діло! Бог свідок, ви достатньо довго втовкмачували мені, що це на моїй відповідальності, ви обоє!

— Арнольде, я дуже розчарована, що ти так почуваєшся. Розчарована й ображена. Ти поводишся як…

— Не вказуй мені, як я поводжуся! А як по-твоєму, я почуваюся? Я працюю не присідаючи, щоб машину допустили до експлуатації, більше двох з половиною місяців над нею гнув спину, а коли привожу її додому, перше, що ти кажеш — «прибери її з доріжки». І як я маю почуватися? Щасливим?

— Ти не повинен розмовляти з матір’ю таким тоном, — сказав Майкл. Попри слова, інтонація в нього була незграбно-примирливою. — І вживати такі грубі слова.

Реджина простягнула чоловікові келих.

— Зроби мені ще коктейль. У коморі є непочата пляшка джину.

— Тату, залишайся, — сказав Арні. — Будь ласка. Покінчімо з цим.

Майкл Каннінґем подивився на дружину; на сина; знову на дружину. В обох він бачив кремінь. І ретирувався на кухню, стискаючи в руці дружинин келих.

Зі зловісним виразом обличчя Реджина обернулася до сина. Клин між ними було вбито ще влітку; можливо, вона зрозуміла, що це її останній шанс його вибити.

— У липні цього року на твоєму банківському рахунку було майже чотири тисячі доларів, — сказала вона. — Приблизно три чверті всіх грошей, які ти заробив з дев’ятого класу плюс відсотки…

— О, а ти таки справді облік вела? — спитав Арні. Раптово сів, незмигним поглядом дивлячись на матір. І заговорив, тоном, сповненим огиди й здивування: — Мамо… чому б тобі просто не забрати ті кляті гроші й не покласти їх на рахунок під своїм іменем?

— Тому що, — відповіла вона, — донедавна ти начебто розумів, для яких потреб відкладено ті гроші. Останні кілька місяців у тебе в голові тільки машина-машина-машина, а нещодавно ще додалося дівчина-дівчина-дівчина. Таке враження, що ти здурів по обох пунктах.

— Що ж, дякую. Завжди корисно почути гарну неупереджену думку про те, як я просаджую своє життя.

— Ще в липні в тебе було майже чотири тисячі доларів. На освіту, Арні. На твою освіту. А тепер на рахунку трохи більше двох тисяч восьмисот. Можеш скільки завгодно звинувачувати мене в тому, що я пхаю носа не у свої справи, — визнаю, що це трохи неприємно, — але це факт. Ти розтринькав тисячу двісті доларів за два місяці. Може, тому я й не хочу дивитися на ту машину. Ти повинен це розуміти. Для мене вона схожа на…

— Послухай…

— …на велику доларову банкноту, яка летить геть, підхоплена вітром.

— Можна тобі сказати декілька слів?

— Ні, Арні, не думаю, — категорично відрізала вона. — Я справді так не думаю.

З її келихом, наполовину повним джину, повернувся Майкл. У барі він долив тоніку й простягнув дружині. Реджина випила, знову скривившись від гіркого смаку. Арні опустився в крісло біля телевізора й задумливо її роздивлявся.

— Ти викладаєш в університеті? — спитав він. — Викладаєш в університеті з таким підходом? «Я своє слово сказала. А ви, усі решта, можете просто позатикати писки». Супер. Мені шкода твоїх студентів.

— Арні, не розпускай язика, — попередила Реджина, наставивши на нього вказівний палець. — Думай, що кажеш.

— То можна тобі щось сказати чи ні?

— Кажи. Але це нічого не змінить.

Майкл прокашлявся.

— Редж, я думаю, Арні має рацію, навряд чи це можна назвати конструктивним під…

Вона розвернулася до нього, як розлючена кішка.

— І ти теж, більше ні слова мені!

Майкл відсахнувся.

— Перше — це ось що, — сказав Арні. — Якщо ти проглянула мою ощадну книжку уважніше, ніж просто побіжним поглядом… а я впевнений, що ти проглянула… то ти напевно помітила, що всі мої заощадження скоротилися до рекордно низької суми дві тисячі двісті доларів у перший тиждень вересня. Мені довелося купити Крістіні нову передню частину, повністю все.

— Ти так говориш, наче пишаєшся цим, — сердито відрубала Реджина.

— Бо я пишаюся, — він незворушно зустрівся з нею поглядом. — Усе я міняв сам, своїми руками, без чиєїсь допомоги. І я дуже добре впорався. Ви не… — тут його голос зрадливо затремтів, але тільки на мить, потім знову зміцнів. — …ви не змогли б відрізнити від оригіналу. Але я веду до того, що відтоді загальна сума збільшилася на шістсот доларів. Бо Віллу Дарнеллу сподобалось, як я працюю, і він узяв мене на роботу. Якщо я зможу класти по шістсот доларів на свій рахунок щодва місяці… а якщо він братиме мене в поїздки до Олбені, де купує вживані машини, то навіть більше… на моєму рахунку до закінчення школи буде чотири тисячі шістсот доларів. А якщо я там ціле наступне літо працюватиму повний день, то навчання в коледжі розпочну, маючи близько семи тисяч доларів. І в усьому цьому ви можете сміливо звинувачувати машину, яку ви так сильно ненавидите.