Стівен Кінг - Крістіна

Я думаю, в кожного з нас у голові є такий собі екскаватор. І в моменти стресу чи неприємностей його можна завести, а потім поскидати все у величезну траншею, вириту в землі вашої свідомості. Позбутися всього. Закопати. От тільки ця траншея опускається в підсвідоме, і часом, уві сні, трупи ворушаться й починають ходити. Тієї ночі мені знову снилася Крістіна, тільки цього разу за кермом був Арні, а на передньому сидінні розвалився в непристойній позі напіврозкладений труп Роланда Д. Лебея. Машина з ревом виїхала з гаража просто на мене, пришпиливши мене до місця лютим сяянням своїх фар.

Я прокинувся, затискаючи рота подушкою, щоб приглушити крик, який рвався назовні.

То була наша остання (справжня) розмова з Арні за весь період до Дня подяки, бо наступна субота стала днем, коли я дістав травму. Того дня ми знову грали проти «Ведмедів Рідж-Року», і цього разу продули з абсолютно видовищним рахунком 46:3. Хоча, коли скінчилася гра, мене вже на полі не було. Через сім хвилин після початку третьої чверті я вирвався на відкриту місцину, отримав пас і налаштовувався бігти, коли мене збили з ніг троє «ведмежих» нападників захисту одночасно. Спершу була мить жахливого болю — сліпучий спалах, наче я раптом опинився в епіцентрі ядерного вибуху. А далі було багато темряви.

І темним усе лишалося досить-таки довгий час, хоча мені він зовсім не видався довгим. Я був у відключці годин із п’ятдесят, а коли прокинувся в пізнє пообіддя понеділка, двадцять третього жовтня, то виявилось, що лежу в лібертівілльській лікарні. Поряд були мама з татом. І Еллі також, бліда й напружена. Під очима в неї залягли темно-коричневі кола, і мене це чомусь до безглуздого розчулило; вона знайшла у своїй душі достатньо доброти, щоб плакати через мене, незважаючи на всі ті «Твінкі» та «Йоделі» [91] «Twinkies», «Yodels» — марки тістечок з кремовим прошарком. , які я тирив з хлібниці після того, як вона піде спати, незважаючи на той випадок, коли їй було дванадцять і я подарував їй пакетик з ґрунтом «Віґоро», після того, як вона тиждень скоса поглядала на себе в дзеркало, натягнувши на себе найтіснішу футболку, щоб побачити, чи не виросли в неї груди (Еллі розридалась, а мама так розсердилася на мене, що потім ще два тижні злилась), незважаючи на всі дражнилки і всі ті гівнянкуваті ігри «я-крутіший-за-тебе» між братами та сестрами.

Коли я прийшов до тями, Арні поряд не було, але невдовзі він долучився до моєї сім’ї; вони з Лі чекали в приймальному покої. Того вечора приїхали мої дядько й тітка з Олбені, і решту того тижня відбувався безперервний парад родичів і друзів — прийшла вся футбольна команда, разом з тренером Паффером, у якого був такий видон, наче він постарів років на двадцять. Здогадуюся, що він зрозумів — є речі й гірші, ніж програшний сезон. Саме тренер повідомив мені новину про те, що я більше ніколи не гратиму в футбол, і я не знаю, чого він очікував (судячи з напруженого виразу обличчя з суворо стиснутими губами), — може, що я розридаюся чи істерику влаштую. Але реакції в мене особливої не було, ані всередині, ані зовні. Я просто радів, що живий і з часом усе-таки стану на ноги й ходитиму.

Якби мене вдарили всього раз, я б, напевно, скочив з землі й кинувся назад у гру. Але людське тіло не призначене для того, щоб його збивали, як вершки, з трьох різних кутів одночасно. У мене були зламані обидві руки, причому ліва — в двох місцях. Права опинилася піді мною, коли я падав, і жахливо надломилася кістка передпліччя. Але все це насправді були тільки квіточки. Ще в мене був перелом основи черепа, а іншу мою травму лікар називав «ушкодженням нижньої ділянки хребта», і це, здається, означало, що я був на волосину від повного паралічу нижніх кінцівок до кінця свого життя.

До мене приходило багато відвівідувачів, несли багато квітів, багато листівок. Усе це певним чином давало велику втіху — ніби ти ожив і допомагаєш порядкувати на власних поминках.

Але також я відчував страшний біль, коли не міг заснути; мою руку підвісили за допомогою підйомного блоку й гирьок, ногу так само (і обидві вони, здавалося, невпинно свербіли під гіпсами), а нижню частину хребта знерухомлював тимчасовий гіпс, який називають «затискачем».

А ще, звісно, у мене була перспектива довго маринуватися в лікарні й здійснювати нескінченні мандрівки в інвалідному візку до тієї кімнати жахіть, яку так невинно прозивають «Крилом терапії».