Стівен Кінг - Крістіна

І виявити джерело цієї антипатії було неможливо. Машина спричинила дикі сварки в їхній сім’ї, і Майкл припускав, що в цьому й полягає справжня причина… але то було далеко не все. Йому не подобався вигляд Арні за кермом: він був пихатий і плаксивий водночас, наче король-слабак. Та безсилість, з якою він лаяв страховиків… те бридке й разюче слово «гівнярі»… навіть те, як машина заглухла, коли вони разом засміялися.

А ще в неї був запах. Одразу ти його не помічав, але він був. Не запах нового покриття сидінь, той був досить приємний; прихований запах, гіркий, майже (але не зовсім) потаємний. Запах старості. Але, сказав сам до себе Майкл, ця машина стара, звідки б то їй, в ім’я всього святого, пахнути новим? І в цьому була незаперечна логіка. Попри справді фантастичний ремонт, який здійснив Арні, «фурії» було двадцять років. Той гіркий цвілий сморід міг сочитися зі старого покриття в багажнику, чи від старих килимків під новими; а може, він ішов од оригінальної оббивки під яскравим новим накриттям сидінь. Просто запах старості.

Та все ж той прихований запах, невиразний і трохи нудотливий, його тривожив. Він з’являвся і зникав, ніби накочував хвилями, часом був дуже відчутний, а іноді зовсім непомітний. Здавалося, в нього немає свого джерела. У найгірші хвилини смерділо розкладеним трупом якоїсь малої тварини — кота, бабака чи, може, білки, — яка потрапила в багажник чи залізла на раму й там здохла.

Майкл пишався тим, чого зумів досягти його син… і дуже радів, що вибрався з синової машини.

Черговим паркінгу тієї ночі — а власне кажучи, щоночі з шостої до десятої — був молодий чоловік, якого звали Сенді Ґелтон, єдиний з наближеного кола юних відморозків Бадді Реппертона, котрого не було в курилці того дня, коли Реппертона відрахували зі школи. Арні його не впізнав. Зате Ґелтон упізнав Арні.

Бадді Реппертон, вилетівши зі школи й не маючи цікавості до того, щоб розпочати процедури, які дали б йому змогу відновитися на початку весняного семестру в січні, пішов працювати на бензозаправку, якою володів батько Дона Ванденберга. За ті кілька тижнів, що він там пробув, провернув уже чимало відносно типових шахрайських схем — обраховував покупців бензину, які мали такий вигляд, наче дуже поспішають і не мають часу перелічити купюри, які він їм дав на решту; запустив гру з відновленими шинами (тобто брав з покупця гроші як за нову шину, а сам ставив відновлену й різницю в п’ятнадцять-шістдесят доларів клав собі в кишеню); так само махлював із запчастинами, до того ж продавав наклейки техогляду дітям, старшокласникам і студентам сусіднього Горліксу — дітям, яким відчайдушно праглося повернути свої смертельні пастки на дорогу.

Заправка була відчинена цілодобово, і Бадді працював у нічну зміну, з 9-ї вечора до 5-ї ранку. Ближче до 11-ї частенько заїжджали Канючі Велч і Сенді Ґелтон, на старому пом’ятому «мустангу» Сенді; міг під’їхати Річі Трелоні на своєму «фаєрберді»; і Дон, звісно, майже весь час ошивався на бензоколонці — коли не ледарював у школі. Опівночі кожного вікенду в конторі сиділо шестеро чи восьмеро лобів: вони цмулили пиво з брудних чайних кухлів, пускали по колу пляшку «Техаської викрутки» Бадді, курили косяк чи, може, трохи гашишу, перділи, травили непристойні анекдоти, прибріхували про те, скільки дівок перед ними ноги розсувають, ну і, може, були напохваті й допомагали Бадді з якоюсь роботою.

Під час одного з цих нічних збіговиськ на початку листопада Сенді обмовився про те, що Арні Каннінґем ставить свою машину на майданчику для тривалого паркування в аеропорту. Власне, він придбав талон на тридцять днів.

Бадді, чиєю звичною манерою поведінки під час тих пізніх посиденьок була понура відстороненість, рвучко відсунув дешеве пластмасове крісло назад на всіх чотирьох ніжках і поставив пляшку «Викрутки», бахнувши денцем об шафу з «двірниками».

— Що ти сказав? — запитав він. — Каннінґем? Пиздопикий поц?

— Ага, — здивовано й трохи занепокоєно відказав Сенді. — Він.

— Точно? Той, через якого я зі школи вилетів?

Сенді подивився на нього, відчуваючи, як у душі наростає тривога.