Борис Левандовський - Байки проти ночі

Сплюнувши вбік, Влад почав акуратно вставати, щоб ще сильніше не забруднитися у власному блювотинні. З нього вийшло не дуже й багато, але тут було темно, як у задниці, та й смерділо не краще. Він стояв навкарачки, переніс вагу на вільну руку й почав звільняти другу з рота трупа: поступово, щоб, не дай Боже, не подряпатися об зуби — чотири пальці там засіли глибоко й міцно.

«А якщо він мене зараз укусить?» — подумав Влад і стрепенувся. І раптом ця сцена постала перед ним у всьому своєму ідіотизмі й безглуздості. Хіба може в реальному житті зі мною відбуватися щось таке?

Пальці нарешті вивільнилися із зубастого капкана, Влад машинально витер їх об одяг мерця, відшукав у темряві ручку вхідних дверей і вискочив із квартири, навіть не переконавшись спершу, що на сходовому майданчику нікого немає.

Останнє, що він почув за спиною, було: туп, туп…

Тільки опинившись на вулиці, Влад знову отримав здатність (і бажання) говорити вголос.

— Гей, ти ще зі мною? — пробурмотів він собі під ніс, побоюючись, щоб випадкові перехожі не подумали, ніби він один із тих дивних типів, які бродять містом в компанії невидимок і провадять із ними лише їм зрозумілий діалог (а може, річ у голосах, просто вони теж чують голоси?). І ще, у чому Влад не особливо хотів зізнаватися собі навіть зараз: у квартирі його найбільше налякала не непритомність і не кроки, а ймовірність (майже впевненість), що він може зіштовхнутися з тим, кому ці кроки належать, якщо відкриє рот. Він боявся побачити власника голосу.

«Я ось думаю, — відгукнувся той (і Владу від цього якось одразу полегшало), — що робитимемо з твоїми батьками?»

— А що? — питання застало його зненацька.

«Мені здалося, що вони вважають тебе недоумком».

— А що? — тупо повторив він, механічно відзначаючи, що, вийшовши з дому дружка Стаса, бездумно йде у зворотному напрямку тим самим шляхом.

«Просто якщо тебе цікавить моя думка, їхнє товариство кепсько впливає на тебе. Я тільки хочу нагадати, що треба бути дурнем, щоб танцювати під чиюсь дудку, відкинувши власні правила. І так — усе життя?»

— А я й не збираюся, — байдуже кинув Влад. — Слухай, а що тоді трапилося?

«Непритомність», — була лаконічна відповідь.

Незважаючи на те, що батько мав повернутися тільки наступного ранку, йти додому Влад не мав жодного бажання, і на перехресті він повернув у зовсім інший бік.

— Ідеш?

Влад лежав на широкому двоспальному ліжку готельного номера, який зняв на вечір у «Дністрі» близько трьох годин тому. Дівчина, рудоволоса й трохи повнувата в стегнах, можливо, старша за нього на рік-два, нічого не відповіла, оскільки питання було суто риторичним. Владу подобалося спостерігати, як вона вдягається, не відчуваючи ні тіні сорому.

На початку цього вечора він балакав з одним сутенером, який заламав, як вирішив Влад, безсовісно високу ціну. Він намагався торгуватися. «А може, відсмокчеш мій член?» — сказав цей високоповажний чоловік. Зрештою Влад зняв Інну, славну дівчинку, яка працювала самостійно.

— Тобі було добре? — запитав він, червоніючи. Інна (якщо її справді так звали) мугикнула і знову промовчала.

— Може, ще шампанського? Чи пива?

— Ні, спасибі, — вона вже цілком одяглася і, присівши на край ліжка, почала взувати туфлі, які дивно виглядали на вулиці, а тут були цілком доречними.

— Знаєш… ти в мене перша, — довірливо всміхнувся Влад і закурив, продовжуючи дивитися на неї. Повія встала, обсмикала спідницю і пригладила долонями з боків, демонструючи всім своїм виглядом, що його одкровення цікавлять її не більше, ніж секрети тувинського горлового співу.

— Па-па, — вона взялася за тонкий ремінець сумочки, що вміщала, крім відомих атрибутів ремесла, газовий балончик, пейджер і остиглий хот-дог, і накинула її на плече. — Раптом щось, тепер знаєш, де мене знайти.

— Стривай, — Влад звівся на ліктях, коли вона рушила до дверей. — Я хотів тебе щось запитати.

Вона повернулася й невдоволено скривила ледь підфарбовані губи.

— Хочеш тріпатися — плати, такса така сама. Кіно дивився? — вона ніколи так не розмовляла з клієнтами, які їй подобалися, навіть якщо оплачений час закінчувався, а їх раптом пробивало на ля-ля. Просто цей їй не подобався. Настільки, що вона нічого не могла з собою вдіяти. Не тому, що він викликав у неї якусь особливу відразу своїми манерами надто запобігливого дівича (їх у неї вже було зо три дюжини, і закінчувалося це завжди однаково — майже так, як сьогодні) і не його прагненням подовгу, немов через лупу, розглядати те, що в неї між ногами, або слинити коліна. А тому, що вона не могла позбутися нав’язли-вого відчуття, начебто хтось постійно перебуває в неї за спиною і спостерігає — відчуття когось іще невидимого. Це, звичайно, дурня, але воно все одно напружувало її й спантеличувало. І ще їй здавалося, що цей кендюх зі смердючими пахвами і в’ялим животом знає про нього. Кілька разів вона інтуїтивно вловлювала в його поведінці такі натяки, немов він постійно підморгує кудись убік, і це було найгірше. Але ж вона думала, що такими речами її давно не здивуєш.