Борис Левандовський - Байки проти ночі

«Сюди, — вказав голос, коли Влад проходив повз будинок із номером дев’ять. — Наступний під’їзд, третій поверх. На дверях немає таблички, коричневий дермантин».

Де й коли голос дістав цю інформацію, Влад особливо не замислювався: не важливо знати, на які дулі старший брат купив тобі цей «харлей». Він почав підніматися сходами. У кишені його штанів був трохи вкорочений зварювальний електрод, який він якось притяг з роботи, попередньо очистивши стрижень і заточивши один кінець на наждаковому верстаті, — штука вийшла скажено гостра. Верхня частина, що стирчала з кишені, ховалася під курткою, нижню Влад обернув носовою хустинкою. Але вона все одно колола ногу, коли він піднімався сходами.

Між другим і третім поверхами в нього раптом потемніло в очах. Влад устиг схопитися за поручні й зігнувся, притискаючись до них животом. Поки в голові гуло, він подумав, що це схоже на відчуття, наче перебуваєш у салоні літака під час зльоту. І ще… якби він полетів униз сходами, заточена хріновина в кишені, напевне, проштрикнула б йому ногу, а потім, може, розпорола б і живіт. Дуже навіть імовірно.

— Якого біса… — пробурмотів Влад, переводячи подих. Раптовий напад слабкості, що ледь не закінчився втратою свідомості, поступово минав.

«Уночі ти трохи перенапружився, і твій організм іще не встиг відновити витрати енергії», — сказав голос.

Через півхвилини останні ознаки запаморочення зникли, забравши із собою й значну частину осиної метушні в мізках, що дошкуляла Владові зранку. «Напевно, не таке це безневинне заняття — літати », — подумав він і рушив далі на третій поверх.

Майже всі мешканці мали бути вдома: по-перше, сьогодні неділя, по-друге, листопад у Львові — один із найгидкіших місяців у році. Хоча дощ закінчився ще вночі, на вулиці було повно сльоти, густо замішаної на опалому листі, що липло до ніг, — такий собі грузлий розчин, яким осінь чіплялася за час і за людей, щоб залишитися в їхньому житті назавжди. Тому Влад трохи розхвилювався, що його хтось може побачити й запам’ятати.

Однак жодні двері за час його перебування в під’їзді на жодному з чотирьох поверхів не відчинилися, ніхто не ввійшов за ним слідом, що, якщо вдуматися, було логічно. Але він усе одно хвилювався.

«Усе гаразд», — мовив голос, мабуть, вловивши його невпевненість.

Влад зупинився перед дверима, оббитими коричневим дерматином, і подзвонив.

— Хто? — запитали з того боку.

— Я.

Двері відчинив хлопець із зали ігрових автоматів, дружок Стаса, який влаштував учора ввечері безвізову екскурсію по його кишенях на вулиці Коперника. Він жував щось на зразок бутерброда з хліба, намащеного субстанцією, схожою на лайно. З квартири лунав альбом групи «Кінг Даймонд», записаний у 91-му році. «Гей, іди геть!» — тягнув фальцетом, як у зляканого хлопчиська, соліст, звертаючись до когось лиховісного на порозі.

— Привіт, — посміхнувся Влад. І всадив прищавому електрод у ліве око. Той увійшов до половини майже без опору, поки не наткнувся на щось тверде.

Хлопець секунди три здивовано витріщався правим оком на електрод, що стирчав з лівого ока, потім перевів погляд на Влада й почав падати назад, не видаючи ні звуку; тільки з напіврозкритого рота вивалився частково пережований хліб із печінковим паштетом. Виглядало це так, наче в нього не тим місцем лізло лайно.

Влад підхопив падаюче тіло, щоб воно не гупнуло й не наробило зайвого шуму, і затяг у коридор, де вклав під стіною. Він завмер, заціпеніло дивлячись на труп. Крові вийшло зовсім мало, значно менше, ніж желеподібної речовини з пробитого очного яблука. Його зачарував електрод, що стирчав із рани.

«Мама казала, що слід дивитися у вічко», — сказав голос. І зауважив, що не завадило б прикрити вхідні двері.

Виправивши помилку, Влад озирнувся: по обидва боки коридору були двері (по дорозі голос повідомив, що Стасів друг живе у свого старшого брата-холостяка; мабуть, у кожного була окрема кімната), далі коридор буквою Г звертав направо — на кухню. Квартира дуже нагадувала ту, в якій жив Влад, тільки виглядала значно охайнішою й була набагато краще обставлена. Голос не сказав йому, чим займався старший брат, але було ясно, що не бідував. Влад між іншим поцікавився, коли той може повернутися. Голос запевнив, що час терпить. Тому…

— Краде в нього? — здивувався Влад.

«Так, — підтвердив голос. — І ховає в старій шкарпетці за батареєю».

— У шкарпетці?!

«Ну так».

Хіхікаючи, Влад зайшов до кімнати, двері в яку були відчинені. Музика лунала з колонок дорогої стереосистеми: «Кінг Даймонд» вибухнув швидким гітарним соло.