Рэй Брэдбери - Із праху посталі

Завідувач музею заплющив очі та прислухався. Десь зашарудів старовинний папір, і він поморщився, прислуховуючись.

— Що? — запитав він. — Що ж вона все-таки каже?

— Усе, що можна розказати про смерть, сер.

— Усе?

— Чотири тисячі чотириста років, як я вже сказав, сер. І про дев’ять сотень мільйонів людей, яким довелося померти, щоб ми могли жити.

— Це багато смертей.

— Так, сер. Але я радий.

— Які жахливі речі ти говориш!

— Hi, cep. Тому що, якби вони були живі, то ми б не змогли зараз ні поворухнутися, ні навіть дихати.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Вона це все знає, правда?

— Так, сер. А її донька була Явленою Нам Красунею. [47] Буквальний переклад із єгипетської мови імені Нефертіті (Nfr.t-jy.tj). А вона — Та, Хто Пам’ятає.

— Привид, що переповідає живу й повнокровну історію «Книги мертвих»?

— Думаю, що так, сер. І ще одне, — додав Тімоті.

— Що?

— Якщо ви не заперечуєте, то я хотів би отримати абонемент.

— Щоб відвідувати музей в будь-який час?

— Навіть після закриття.

— Думаю, це можна влаштувати, синку. Зрозуміло, доведеться підписати певні папери, провести експертизу.

Хлопчик кивнув.

Чоловік підвівся.

— Це нерозумно з мого боку, але вона все ще говорить?

— Так, сер. Підходьте ближче. Ні, ще ближче.

Хлопчик легенько штовхнув чоловіка під лікоть.

Удалині, біля Карнакського храму, зітхнули пустельні вітри, а між лапами величезного лева осів пил.

— Послухайте, — сказав Тімоті.

Звідки я черпаю ідеї і скільки часу потрібно, щоб перетворити їх на книгу? Іноді — п’ятдесят п’ять років, а іноді — дев’ять днів.

У випадку «Із праху посталих», то перші напрацювання з’явилися ще в далекому 1945 році, а завершив його аж 2000-го.

Для порівняння, ідея роману «451° за Фаренгейтом» народилася в понеділок, а перший короткий варіант я дописав уже за дев’ять днів.

Тож, як бачите, все залежить від безпосередньої пристрасті. «451° за Фаренгейтом» — незвичайний роман, який я писав у незвичайні часи, в період полювання на відьом, якому настав край разом із Джозефом Маккарті в п’ятдесятих.

Сім’я Елліотів з книги «Із праху посталі» народилася, ще коли я був дитиною років семи. Щороку напередодні Гелловіну тітка Нева садила нас із братом у свій старенький «Форд-Т» і відвозила до Жовтневої країни збирати кукурудзу й гарбузи. Все це ми приносили в дім дідуся й бабусі, розпихали гарбузи по всіх закутках, кукурудзяні качани залишали на ґанку, а листям з обіднього стола усипали всі сходи, щоб можна було донизу з’їжджати, а не спускатися.

Вона ховала мене, одягненого відьмою, з восковим носом, на горищі, а мого брата саджала під сходами, що вели на горище, і ввечері пропонувала учасникам Гелловінського свята піднятися нагору. Атмосфера була шалена та весела. Мої найкращі спогади з дитинства пов’язані якраз із цією чарівною тітонькою, котрій було всього на якихось десять років більше за мене.

На тлі взаємин з дядьками, тітоньками і бабусею я почав розуміти, що слід відобразити на папері дещо з цього, аби назавжди зберегти про них пам’ять. Тож, коли мені стукнуло трохи за двадцять, я почав думати саме про цю Сім’ю, дивну, екстравагантну, гротескну — хіба що серед нас, мабуть, не було вампірів.

Коли я закінчив перше оповідання про цей чудовий Будинок, мені було за двадцять, і я писав для «Weird Tales» за прекрасним тарифом пів цента за слово. Багато моїх ранніх оповідань вийшло саме там, а я навіть не розумів, що мої казки переживуть цей журнал.

Коли мою платню підвищили до цента за слово, я вважав себе багатієм. Оповідання народжувалися одне за одним, і я їх торгував по п’ятнадцять, двадцять, іноді по двадцять п’ять доларів за кожне.

Коли я дописав «День повернення додому», першу розповідь про мою Сім’ю, у «Weird Tales» її не прийняли. У мене весь час виникали з ними якісь проблеми, бо мої оповідання виявилися не про традиційних привидів. Їм хотілося чогось про кладовища, опівнічні прогулянки, дивних незнайомців і жахливі вбивства.

Ну, не воскрешати того ж Мерглея та інших привидів, що переслідували Ебенезера Скряжа, раз по раз, адже я їх по-справжньому любив. У «Weird Tales» хотіли щось схоже на «Барильце амонтильядо» Едгара Аллана По або «Легенду про Сонну Балку» Вашингтона Ірвінга.

Я просто не міг їм догодити; я пробував знову й знову, але всі мої оповідання скочувалися до того, що десь хтось раптом усвідомлював, що усередині в них живе «скелет», і їм дуже страшно від цього. Або ж оповідання про банки, повні дивних, невідомих істот. Дуже неохоче кілька з цих історій у «Weird Tales» все ж таки прийняли. А от як тільки примірник «Дня повернення додому» потрапив до них в контору, то мені гаркнули: «Досить!» — й одразу відправили його назад. Я не знав, що з усім цим робити, адже на той час ринок для подібних оповідань у США був досить малим. Можливо, маючи якесь передчуття, я надіслав «День повернення додому» в журнал «Mademoiselle», куди роком раніше мені вдалося приткнути оповідання, так само надіслане їм імпульсивно. Минуло вже чимало місяців, і я почав думати, що скоріше за все посилка з машинописом десь загубилася. Врешті-решт я отримав телеграму від редакторів, де йшлося про те, що спершу вони хотіли трохи переписати історію під формат журналу, але в результаті вирішили змінити формат журналу, щоб той пасував історії!