Рэй Брэдбери - Із праху посталі

— О, так! Але тільки мерцям. Ви, живі — сліпці. Але ми — ті, хто пірнав у часі та переродився, як діти Землі та спадкоємці вічності, плавно дрейфуємо в піщаних річках і потоках темряви, знаємо про падіння зірок, що їх світло мільйони років падало на землю дощем і знаходило нас на плантаціях вічних душ, наче збіжжя під мармуровими шарами та барельєфними скелетами ящероптахів, котрі літають у піщанику, з розмахом крил у мільйон років і на глибині в один вдих. Ми — хранителі Часу. Ви — ті, хто ходить по землі, — знаєте тільки момент, який губите разом із вашим наступним видихом. Ви рухаєтеся і живете, тому не можете хранити. Ми — житниці темних спогадів. Наші похоронні урни, [42] Канопи. де зберігаються наш вогонь і наші безмовні серця, — ще й наші криниці, глибші, ніж ви можете собі уявити; серед утрачених підземних годин, в присмерку куняють усі оповиті подихом смерті, які тільки коли-небудь траплялися, смерті, на яких людство побудувало нові оселі з плоті та кам’яні стіни, що спинаються вище й вище, навіть коли ми опускаємося все нижче й нижче. Ми збираємо. Ми мудрі в прощанні. Хіба не правда, дитино, що сорок мільярдів смертей — це велика мудрість, і ті сорок мільярдів, що лежать під землею — великий дар живим, аби вони могли жити?

— Напевно.

— Не просто напевно, дитя моє. Це точно. Я навчу, і ці знання важливі для життя, тому що лише смерть може очистити світ і відродити його наново, й це ваш солодкий тягар. І сьогодні вночі почнеться ваша робота. Зараз!

Цієї миті в центрі її золотих грудей засяяла яскрава медаль. Світло спалахнуло й охопило стелю, немов тисяча літніх бджіл, що можуть одним своїм блиском і тертям підпалити сухі балки.

Горище, здавалося, закружляло в потоці світла й тепла. Кожна дощечка, ґонтина, поперечка стогнали і розширювалися, поки Тімоті піднімав руки, захищаючись від роя, і дивився на палаючі груди Неф.

— Вогонь! — вигукнув він. — Смолоскипи?

— Так, — прошипіла стара-престара жінка. — Смолоскипи й вогонь. Нічого не залишиться. Все згорить.

Разом із цим Будинок, зведений задовго до Геттісберга та Аппоматтоксу, [43] Тобто до часів Громадянської війни у СІЛА. Битва під Геттісбергом відбулася 01–03.07.1863 р., а битва за долину р. Аппоматтокс — 29.03–09.04.1864 р. Остання фактично поклала край бойовим діям у війні та стала її завершальним акордом. задимівся і запалав на її пекторалі.

— Нічого не залишається! — крик Сесі донісся одночасно звідусіль, ніби світлячки та літні бджоли, що, зіштовхуючись між собою, обпалюють світлом. — Усе зникає!

Тімоті моргнув і схилився, спостерігаючи за людиною з крилами, сплячою Сесі, Невидимим Дядьком (невидимим, якщо не вважати того, що він нісся вітром крізь хмари чи хуртовини, або зграя вовків — на полях чорної пшениці, або табунець кажанів — у зраненому зигзагоподібному польоті, що намагається проковтнути Місяць) і двома десятками інших тіточок, дядьків та кузенів, котрі вже прямували дорогою геть від міста. Або ширяли в повітрі, шукаючи прихистку в деревах за безпечні милі звідси, поки безумний натовп у світлі смолоскипів тік по грудях Старої Бабусі Неф. Із вікна Тімоті бачив, як наближається справжній натовп із факелами, прямуючи до Будинку, немов потік лави, пішки, велосипедами, машинами, а їхні крики зливалися в один-єдиний рев і неслися вперед.

Як тільки Тімоті відчув, що мостини затряслися, немов шальки терезів, з яких скидають гирі, сімдесят разів по сотні фунтів, домочадці зістрибнули з ґанку. Вивільнений, розторсаний скелет Будинку ніби виріс, поки вітер пилососив спорожнілі кімнати, плескав примарними фіранками і широко розчиняв парадні двері, вітаючи смолоскипи, вогонь та оскаженілу юрбу.

— Усе зникає, — скрикнула Сесі востаннє.

Вона покинула їхні очі, вуха, тіла й уми і, повернувшись у своє тіло, побігла так легко і швидко, що її ноги не залишали слідів на траві.

Це був пік. По всьому Будинку щось відбувалося. З димоходів виривалося повітря. Дев’яносто дев’ять або цілі сто коминів одночасно зітхали і стогнали. Ґонт, здавалося, злітав з даху. Пролунало гучне зумкотіння крил. Повсюди стояв гучний плач. Усі кімнати порожніли. Посеред усього цього хвилювання, всієї цієї суєти, всього цього поспіху Тімоті почув, як Прабабуся сказала:

— Що тепер, Тімоті?

— Що?

Вона пояснила:

— За годину в будинку нікого не лишиться. Тільки ти один, і ти готуватимешся до довгої подорожі. Я хочу мандрувати з тобою. Можливо, ми не зможемо багато говорити, але перш ніж іти, в розпал усього цього, хочу поставити тобі серйозне питання: ти все ще бажаєш бути таким, як ми?