Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, а я демобілізувався і почав відбудовувати нормальне життя, то однією з перших речей, що зробив, було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом, і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора.

Не випадок знову звів нас разом. Я у цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на талію карт, і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Рука Долі тримає поряд тих, що мають однакову масть. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.

Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві, — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському краю. На щастя, обійшлося без жертв. Два дні екіпаж та пасажири, а з ними і я, були відрізані від зовнішнього світу. Ми отаборилися в напіврозбитій машині й чекали порятунку. Ця пригода втрапила до заголовків тодішньої світової преси, навіть на кілька днів відібравши першість у репортажів про киплячу ситуацію в Європі.

Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірні. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, були спокійні, чекаючи рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, і радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.

Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не такі міцні, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те, що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.

Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.

Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі вершини. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно пекучий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.

Я знизу дивився на них — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Вирішив — і почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака, та сміявся і жартував кілька наступних годин.

Допомога прийшла вже назавтра. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку за сотні футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників — це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.