Майкл Смит - Непрохані

Він не сказав нічого. На кухні спалахнув гриль, перевернули бургери. Діти на тому кінці їдальні про щось сперечалися, так голосно й запекло, що можна було навіть повірити, що вони завтра не забудуть тієї сварки.

— Віллє,— сказав Фішер. — Я знаю, це важко, але…

— Ах знаєте? — Андерсон відвернувся від нас, рішуче і, можливо, назавжди. — Та ви гадки не маєте…

Не договоривши, він повісив голову.

Фішер скривився. Я не став порушувати тишу, дав Андерсону додумати ту думку, що заварилася в його голові, й відпустити її.

— Мого батька було убито, — нарешті промовив я.

Дивне відчуття — отак озвучити факт, який маячить десь на периферії свідомості увесь час, але сказати треба, бо більше ніхто не в курсі. Так, у цьому була дивина — і розрахунок. Проте коли існує людина, що мала право отримати зиск з цієї інформації, та людина — я.

Фішер вирячився на мене.

— Я не знав.

— Ти і не міг знати. Це сталося за кілька років після школи. Я був у коледжі.

— Хто його убив?

— Не знаю, — відповів я. Андерсон поїдав мене очима. — Ми так і не знайшли їх. Я був у коледжі, мама поїхала до сестри. Хтось вліз у будинок, батько пішов з’ясувати — він був не такою людиною, що ховатиметься. І його вбили — випадково, навмисне, не знаю — і пограбували дім. Взяли старий телевізор, відеомагнітофон, трохи коштовностей і вісімдесят доларів готівкою.

Фішер мав розгублений вигляд.

— Я не рівняю цю історію з твоєю втратою, — звернувся я до Андерсона. — Я тільки хочу сказати, що не можу повернути батька, і так само ти не можеш повернути своїх близьких. Хтось вдерся у твій дім, не маючи на те права, і забрав у них життя. Цей хтось не мав такого права. Питання в тому, що з цим тепер робити.

Десь хвилину Андерсон непорушно мовчав. Потім повністю повернувся до нас.

— А що я можу зробити? Копи вважають, що то був я.

— Розкажи нам щось, що могло б змінити їхню думку. Скажімо, про оцей чек, який ти отримав. На чверть мільйона доларів.

Очі Андерсона округлилися.

— Звідки ви знаєте?

Я кивнув на Фішера. Страшенно хотілося закурити. Ромова з Андерсоном навіяла на мене невимовний сум, і я більше не хотів, не міг з ним говорити.

— Я працюю зі спадком Джозефа Кренфілда, — почав пояснювати Фішер. — Я юрист. Ти був одним з небагатьох індивідуальних бенефіціарів, і я помітив, що чек не було переведено у готівку. Чому?

— Я не знав того Кренфілда, — відповів Андерсон. — Навіть не чув про нього. Й ось одного чудового ранку — цей ідіотський чек. Я гадки не мав, що з ним робити, куди подіти, що це взагалі. Втім, там був ще лист.

— Знаю, — кивнув Фішер. — То я його написав.

— І після тієї фігні ти ще чекав адекватної реакції?

— Що?

— Після отих умов на отримання грошей.

— Яких умов?

— Ти знаєш, яких, то ж ти писав.

— У листі, якого написав я, були винятково привітання з грошима і пояснення, звідки вони. Нічого більше. У заповіті не згадувалося жодних умов.

Андерсон недовірливо дивився на Фішера. На мить я і сам засумнівався, проте Фішер мав надто збентежений вигляд.

— Про що йшлося у листі? — спитав я.

На сірих щоках Андерсона проступив нездоровий рум’янець.

— Там було сказано, що отой Кренфілд передає мені гроші за умови, що я припиню свою роботу. Що гроші мої, тільки якщо припиню. А коли візьму гроші та продовжу працювати, будуть наслідки. І — між рядків — що краще б мені обрати гроші.

— Яку роботу? Викладання в університеті?

— Ні,— відповів Андерсон, і на мить здалося, що він зараз повністю замкнеться. — Приватний проект.

— Приватний? — перепитав Фішер. — Тобто таємний чи що?

— Так. Цілком таємний.

Я пригадав підвал будинку, дикий безлад у майстерні.

— То як же Кренфілд міг дізнатися про таємний проект?

— Гадки не маю. Я спілкувався про нього з кількома людьми в інтернеті, дещо приватно обговорював. Хіба що оті розмови до нього якось дійшли.

— І ти вирішив не брати грошей?

— Саме так.

— Ти комусь розповідав про це?

— Ні. Просто не носив чек до банку.

— Він і досі у тебе?

— Лишився в будинку.

Погляд Фішера був спрямований у простір. Здається, я знав, про що він думає. Він вважав, що займається спадком Кренфілда — принаймні, якоюсь частиною. Проте його лист до Андерсона підмінили, а за рахунком, з якого мали надійти гроші, стежили. Бо як інакше можна було дізнатися, що Андерсон відмовився від грошей — і три тижні тому відіслати до нього додому візитера?

— Як їм це вдалося? — спитав я. — Підмінити листа.