Майкл Смит - Непрохані

Непроханий гість, який живе в кожному з нас.

Лише невелика група людей свідома цих повернень. Щоб решта з нас не збожеволіла і не втратила себе, друга душа в наших тілах відсторонюється, позбавляється права голосу, викидається за межі свідомості. Коли щось і просочується крізь стіну незнання — якесь дежавю, сон про незнане місце, незвичайний талант до іноземної мови чи певного музичного інструменту, просто відчуття, ніби колись ми були іншими й жили іншим життям, — ми відкидаємо їх, бо то ж просто втома, стрес, емоції, нездатність контролювати себе.

Ґері навіть підвів під свої міркування наукову базу. Це адаптація, і до того ж це справжня причина, з якої людина стала царем природи. На зелених рівнинах Африки чи у холодних горах Європи настала мить, коли наш вид здобув еволюційну перевагу — здатність мати дві душі в одному тілі. Нинішня душа несвідомо могла приймати інтуїтивні рішення — рятівні й тому такі, що забезпечували виживання, — засновані на досвіді душі зі сторони. Та в такого тандему була своя ціна. Людина нормально функціонувала лише за умови, що душі співпрацювали. Якщо цього не траплялося, людина хворіла. Психічні розлади, неконтрольоване насильство, алкоголізм: саме через другу душу дехто з нас божеволіє, страждає на біполярний розлад чи просто не в змозі жити по-людськи, причому від самого народження.

На якийсь час душа відлітає кудись, але потім повертається і вламується у дітей, у наших діточок. Там вона чекає, збирає сили, набирається моці, поки не прийде час.

Чому, питав Ґері, про Ісуса ніхто нічого не чув, аж поки йому не стукнуло тридцять? Тому що саме в цей час непроханець стає достатньо сильним, щоб узяти справу в свої руки. З будь-якою загрозою зсередини система здатна швидко впоратися: як-от Сальєрі прибрав Моцарта, коли той стомився, розчарувався і почав щедро розкидати у своїх роботах натяки, які ми приймаємо за вказівки на зв’язок із франкмасонами. І чому не повернувся Ісус, який обіцяв нам повернення? Він загубився на тому боці, став лише тінню серед інших тіней, які ми могли би побачити за допомогою машини Вілла Андерсона, якби вона вціліла.

Тощо, тощо.

Там було ще багато чого. Забагато, щоб читати чи вірити, забагато доказів, щоб вважати їх правдивими. Я не знав, що думати про людину, яка була мені за дружину, що саме настільки її змінило. Але не міг не думати, що, можливо, вніс свою лепту в божевілля Ґері, сказавши оті слова на шкільному стадіоні багато років тому: мій дурний коментар на смерть Донни весь цей час муляв йому десь у підсвідомості та врешті-решт захопив його розум. Я закрив файл.

Останній файл був картинкою. Відкривши її, я мимоволі затамував подих. На фото був Ґері з Бетані. Згідно зі значком на її сукні, Бетані саме виповнилося два роки, отже, фото зробили за кілька тижнів до її смерті. В руці вона тримала великий шматок торта, на обличчі й у волоссі в неї був крем — і вона усміхалася, так само, як батько, з очима, осяйними від присутності одного з двох людей, що становили всенький її світ.

Фото зробили у приміщенні, зі спалахом, і тому воно було дуже чітким. Я збільшив праве око Бетані й довгий час вдивлявся у те, що побачив.

Вона мала там шрам. Маленький шрам у формі півмісяця.

І коли я заплющував очі, то пригадував — так само, як Ґері,— де бачив цей шрам раніше.

До міста я сходив пішки. Вийшло довго. Від долання високих снігів у мене розболілися плече й шия. Проте я вже змирився з болем. Від нього ніде було подітися.

У Бірч-Кросинг майже не було машин, але «Семова крамниця» була відчинена. Я сам-один походив уздовж полиць, з подивом роздивляючись виставлені харчі. Моя рука потяглася була до квашеної капусти, але я згадав, чому саме про неї подумав, і не став брати.

На касі був Сем власною персоною. Він упакував мої покупки мовчки, та коли я пошкутильгав до виходу, заговорив.

— Вам те все може принести додому кур’єр, — запропонував він. — Коли схочете.

Я зупинився і розвернувся до нього. Пригадав, коли востаннє його бачив — на зібранні в будинку Боббі Цимерман. Я не думав, що колись іще куплю щось у Бірч-Кросинг, але кивнув.

— Дякую.

— Про плече дбати треба, — відзначив він.

Що він, власне, сказав, я зрозумів лише на доріжці, яка вела до будинку. На той момент я вже побачив, що ворота відчинені, а на снігу видно сліди шин.

Поруч із нашим бездоріжником стояла незнайома машина. Я увійшов у дім і з вершечка сходів зазирнув у вітальню.

На канапі сидів чоловік.