Стивен Кинг - Серця в Атлантиді

— Не звертай уваги, — промовив він. — Продовжуй.

Вона похитала головою.

— Я вже сказала на цю тему все, що збиралася. Все, що можу сказати. Керол Джербер померла на Бенефіт-стрит у Лос-Анджелесі. Деніз Скуновер живе в Покіпсі. Керол ненавиділа математику, навіть десяткові дроби не могла подужати, а Деніз викладає математику. Хіба це може бути одна й та ж особа? Безглузде припущення. Справу закрито. А тепер поясни, до чого тут Тед. Адже він не може бути живий, Боббі. Йому було б за сто. І то добряче.

— Не думаю, щоб час мав велике значення, коли ти Руйнач, — промовив Боббі. Не мав він великого значення і на ВКНД, де Джиммі Ґілмер співав тепер про «тростинний курінь» під гудливий акомпанемент чогось схожого на окарину.

— Руйнач? Що…

— Не знаю, і це неважливо, — сказав Боббі. — Але ось що може бути важливо, тому слухай уважно, добре?

— Гаразд.

— Я живу у Філадельфії. У мене чудова дружина, вона професійний фотограф, троє чудових дорослих дітей, чудова стара собака з хворими лапами і добрим характером та старий будинок, який весь час аж волає про ремонт. Дружина каже, що діти шевця завжди ходять без чобіт, а в будинку столяра постійно тече дах.

— То ось хто ти, тесля?

Він кивнув.

— Я мешкаю в Редмонт-гіллз і коли згадую, що варто купити газету, купую філадельфійський «Інквайрер».

— Тесляр, — промовила вона задумливо. — Я завжди думала, що ти закінчиш письменником чи ще щось у тому ж дусі.

— Я теж так думав. А ще в мене був період, коли я думав, що закінчу у в’язниці штату Коннектикут. Однак цього не трапилося, тож, гадаю, речі мають властивість врівноважуватися.

— Про яку посилку ти казав? І який стосунок вона має до Теда?

— Вона надійшла федерал-експресом від типа на ім’я Норман Олівер. Банкіра. Він розпорядник заповіту Саллі. Всередині було ось що.

Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.

— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.

— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.

— Її вкрав Віллі, — вичавила вона ледь чутно. — Віллі Ширмен. Я думала, він хороший. Бачиш, як погано я тямила в людях? Навіть тоді.

Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.

Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.

— Розповідай.

— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.

Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.

— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?

Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:

Б. Г.

1464, Дюпон-Сiркл-роуд

Редмонт-гiллз, Пенсильванiя

Зона 11

— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.

— Так, але подивися сюди. — Він постукав по рядку «Зона 11». — Пошта відмінила поділ на зони в шістдесятих. Я перевіряв. Тед або не знав, або забув.

— А може, написав це навмисне?

Боббі кивнув.

— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…