Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання й не повернувся. Прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.

Зранку довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. У сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Через нестачу одного коня по черзі змінювалися — і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з — під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:

— Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.

— Чого ти так вирішив?

— Я, пане полковнику, усе життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні зайця, ні лисиці. Гвинт зник. Коні немов подуріли, кожного куща сахаються. Третій день уже по ньому блукаємо, і що з того? Тут і комісарам будеш радий.

Я не став продовжувати розмову, та й сам Бучма не прагнув цього. Відчуття чогось дивного і зловісного все сильніше охоплювало мене. Враження, що ми ходимо по якомусь хижому колу, яке поступово затягує нас у пастку, тяжко пригнічувало. Забобонний Зозуля час від часу хрестився, озираючись на нависле над головою чорне гілля. Козаки якось нервово поправляли зброю. Тільки колишній махновець Сухомлин намагався тримати марку й байдуже мугикав собі під ніс незмінне «Яблучко».

Так ми в’їхали в низину й потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь у далечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.

Коні почали хропіти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Зненацька переді мною з туману виник обрис якоїсь темної розкаряченої фігури, у яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми знаходилися на цвинтарі…

…Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити. Через якийсь час на хресті можна було прочитати вибитий латиницею надпис:

Ясновельможний пан

Тадеуш Закревський

(1814–1870)

Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.

— Панський цвинтар, — порушив нашу мовчанку Петренко.

— Отже, не для нас, — зауважив я. — Значить, десь поблизу люди повинні бути.

Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам’ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.

Попереду з’явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї, стало видно перевернуте розп’яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.

— Без краснюків тут не обійшлося, — сказав Бучма.

— Або чогось ще гіршого, — додав Зозуля.

Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно виднівся між деревами і йшов у туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився, Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.

— Ось і Гвинт знайшовся!

Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.

Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта й торкнув за плече:

— Відпочиваєш, чоловіче?

Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м’яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп’яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка й жовтіли розсипані набої.

Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши чимось рудим, але дірок від куль не було видно.