Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Невже мені треба було пройти в житті такий шлях, щоб опинитися в таємничому палаці в середині волинських лісів у самий розпал війни за мою державу? Для чого? Щоб зрозуміти старанно приховану стільки років таємницю?

Я відігнав ці думки. Часу на них не було. Уважно дивився навколо. Усе, що можна було пограбувати, було пограбоване. Усе, що могло бути потрощеним, — потрощено. Велика бібліотека відносно вціліла. На книгах під шаром пилу ще можна було побачити відбитки брудних підошов. Деякий час я перебирав пожовклі томи. Володар книгозбірні був освіченою людиною — мені потрапляли книги з історії, філософії, дослідження з окультних наук німецькою, французькою, англійською та латинською мовами.

Чорна, біла магія, обряди розенкрейцерів і тамплієрів, містичні одкровення пророків XIX сторіччя. Видно було, що ці книги читали дуже уважно, багато рядків господар підкреслював, на полях рясніли численні помітки.

«Ну ось, тепер залишилося знайти хімічну лабораторію доктора Франкенштейна,» — подумав я. Куди подівалися господарі? Скільки їх було? Утекли за кордон? Були вбиті? Чи залишилися якісь документи?

Від книгозбірні вів короткий прохід до невеликої кімнати з комином, яка, вочевидь, слугувала господарю за кабінет. Масивний стіл з червоного дерева був розтрощений на уламки, — на підлозі валялися якісь папери. Я подивився на них — рахунки за проданий ліс, списки найманих робітників та інші господарські записи. Секретер був також поламаний, стіна над комином — сильно побита, немовби по ній гатили ломом. Я досить уважно обшукав цей кабінет — ніяких свідоцтв. Усе, що могло хоч у якійсь мірі розповісти про господарів палацу, було відсутнім. Жодних особистих листів, щоденників, родинних альбомів, фотографій. Нічого.

Відповідь приходила сама собою — господарі чкурнули подалі від революції і всі речі вивезли з собою, а навколишній розгардіяш навели грабіжники, шукаючи обов’язково заховані панські скарби. Я вже зібрався йти, коли звернув увагу на занадто товстий шар попелу в комині — механічно тицьнув туди уламком ніжки від стільця. Він уперся в щось тверде, і я викотив з отвору обгорілий людський череп.

Обережно взяв череп. Кістка потилиці була рознесена вщент, як від удару тяжкою палицею або пострілу через рот. Декілька хвилин дивився в порожні впадини, немовби чекаючи, що зараз почую про трагедію, яка відбулася колись у цьому кабінеті. Хто це був? Якщо господар, — то кому знадобилися його особисті документи? Один з грабіжників, який не зміг поділити здобич? Яку здобич, якщо господарі все встигли вивезти?

У котрий раз озирнувся навколо. Хтось до мене тут вже добряче попорався. Напевно, усі схованки були знайдені. Робочий стіл господаря в пошуках секретних схованок був розтрощений ледь не на скалки. На стінах темніли чисельні подряпини від простукування в пошуках порожнеч.

Усе ж надія на якусь знахідку, що допоможе нам, не залишала мене. Поклав долоню на стіну, озирнувся на череп. Раптом мене осінило. Підійшов до отвору комина. Він був досить широкий, і я зміг навіть зазирнути всередину. На мене зразу повіяло сильним протягом. Долонею обережно провів по м’якому шару сажі, яка покривала внутрішню викладку димаря.

Ретельно, камінь за каменем, я почав перебирати руками внутрішню частину комина. Сажа, яка сипалася на мене, забивала горлянку. Я добряче змерз і декілька разів вилаяв себе за впертість, але пошуки не припинив. Усе було марно. Мені довелось повністю стати в комин. Я вже остаточно вирішив кинути це копирсання в сажі, як один камінь, до якого я ледь дотягнувся, подався. Пальцями відчув, що він не був зацементований, як інші. За допомогою ножа мені нарешті вдалося виколупати його з димаря. Засунув руку в нішу, яку прикривав камінь. Там лежав цупкий згорток.

За хвилину я вже стояв посередині кабінету. Наскільки зміг, обтрусився від сажі, з насолодою дихаючи відносно свіжим повітрям. У руках у мене був обережно загорнутий в тканину й перев’язаний шовковою тасьмою пакунок. Розкривати його я зразу не став і відправився до зали. Надворі вже панувала темрява. Пошуки в комині остаточно мене добили. Бучма втупився на мене, добряче притрушеного сажею, але я нічого не став пояснювати, ледве проковтнув шматок смаженого голуба й миттєво провалився в забуття.

Здалося, що спав не більше хвилини. Хтось трусив мене за плече. Насилу продерши очі, я побачив над собою бліде обличчя Зозулі.