Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Прокинувся від проміня сонця. Здивовано підняв голову й відразу побачив Бойчука. Військовий референт сидів спиною до нього, опустивши голову і сховавши обличчя в долонях. Панотцеві здалося, що широкі плечі Бойчука здригаються, немов зведені дуже болісною судомою.

Відчувши погляд священика, Бойчук різко озирнувся. Обличчя галичанина змінилося до невпізнання — воно було бліде, як у мерця, очі глибоко запали, стиснутий рот перетворився на чорну зморшку. Від його постаті віяло таким глибоким почуттям душевного болю й розпачу, що отець Василь зніяковів. Бойчук встав і хитаючись пішов за дерева.

Через півгодини він з’явився знову й мовчки, не криючись, пішов до хутора. Панотець побрів за ним. Бойчук, не озираючись, говорив перехопленим горлом:

— Старий Поліщук ще за цісаря власними долонями наносив з рівнини чорнозему на свій клапоть землі, син його Микола за гроші, які батько збирав двадцять років, закінчив гімназію та вчительську семінарію у Львові, був січовиком, головував «Просвітою», онук старого — Іван, три роки просидів у краківській в’язниці за хрест на січовій могилі, поранений повернувся з УПА, був нашим найкращим зв’язковим. Жінка Івана — Олена, їх син Тарас, народився рік тому…

Вони піднялися по зеленому схилі до дерев’яних жердин, які оточували хутір, і Бойчук сказав:

— Далі йдіть самі, панотче.

Посередині двору лежав обличчям до землі старий, — спина його була простромлена вилами, порепані від безкінечної роботи руки стискували чорні грудки землі. Панотець озирнувся навкруги — кров довгими плямами тягнулася по подвір’ю, у відкритій ризі біліло залите кров’ю, розтерзане жіноче тіло. Біля порога хати, з руками, закрученими колючим дротом, лежав чоловік у білій вишитій сорочці, біля розколотої голови червоніла скривавлена сокира. Панотець відчув, що божеволіє, і безпорадно озирнувся на Бойчука, — той стояв, спершись на жердину, і його мертві очі вбирали в себе людське страждання, яке одвічно застигло на цій землі. На старанно вибіленій стіні хати було широко написано кров’ю «Смерть зрадникам! УПА» і намальовано тризуб. Отець Василь набрав повні груди повітря й пішов далі, він ступив на поріг через розчахнуті двері й застиг…

Потім панотець довго лежав на землі, порожній шлунок вихлюпував згустки крові і слини. Священик плакав і нестямно вигукував богохульні прокляття. Бойчук нахилився над ним і, лагідно торкнувшись плеча, сказав:

— Прошу вас, панотче, прочитайте над ними молитву, — вони всі вірили в Бога.

П’ятьох закатованих поховали за хутором. Отець Василь, збиваючись, прочитав молитву. Було тихо, сідаюче сонце кидало довгі тіні. Тихо й тепло. Лише іноді від гори відчувалося наближення передосінньої прохолоди.

Вони довго мовчали, потім отець Василь запитав:

— Хто їх?

Бойчук подивився кудись за гори.

— Нам треба йти, їх вбили учора вдень, тож незабаром повинні під’їхати гебісти… фіксувати новий злочин «буржуазних націоналістів». Потім село в повному складі запроторять до Сибіру.

— Хто це зробив? — налягаючи на кожному слові, знову запитав отець Василь.

— Ви чули щось про спецзагони МГБ? Це робота «Михася», — командира одного такого загону, діють під виглядом чоти УПА. Колись був нашим. Ми вже два роки не можемо його знищити.

— Хто він?

Бойчук довго мовчав, потім зронив:

— Диявол.

І вони йшли далі, Бойчук вів священика вглиб лісу. Раптом галичанин зупинився й підійшов до невеликої ялинки, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від інших. Він ухопився за стовбур і повільно, з натугою, потягнув його на себе. Ялинка з квадратом дерну несподівано відвалилася вбік, відкривши чорний хід під землю.

Бойчук закинув автомат за спину і зник у проваллі, звідки донеслося:

— Спускайтеся, панотче, це поки що не тунель до пекла!.. Але може ним стати, за певних обставин.

Отець Василь, невміло чіпляючись за скоби в дерев’яній стіні, поліз. Відразу повіяло вогким холодом. Бойчук десь шарудів углибині. Шорхнули сірники, і слабке полум’я каганця освітило тісне помешкання, старанно оббите зрубами. Бойчук возився з дерев’яними ящиками. Панотець помітив невеличкий радіоприймач на столі та ікону, обережно підвішену в куті. Він підійшов ближче — на потемнілій від вологи іконі Святий Юрій боровся зі змієм.

Вечеряли на свіжому повітрі. Бойчук розігрів на спиртівці консерви й розкрив декілька пачок галет. Першим порушив мовчанку галичанин.