Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

— Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?

Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.

Тоді панотець продовжив:

— Дозвольте представити себе — священик, отець Василь. В’язень ще раз позіхнув:

— Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, — тут не прийнято розкриватися один одному і, цілком можливо, що я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру й дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.

Тепер уже панотець потиснув плечима й зауважив:

— Багато все ’дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.

В’язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священикові руку:

— Мене називайте «Сірий».

«Сірий» піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого рота. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:

— Ще раз повторюю — ім’я, місце народження, боївка, псевдо командира!

«Сірий» нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.

— Ну що, падло, будеш казати? В’язень ледь віддихався й кивнув головою.

— Так би з самого початку, — слідчий сів і взявся за перо, — починай.

— Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому, мене в УПА силою змобілізували. Я в лісі куховарив, а курінь був «Вістуна». Так я там і просидів, в акціях участі не брав, здатися не міг, бо рахувався ненадійним, а як ваші на табір наскочили, то я сам здався.

Слідчий посміхнувся:

— Гони цю пургу комусь іншому. Вас як послухати, то вся УПА тільки те й робить, що куховарить та збирається здаватися, — раптом він схопив зап’ястя «Сірого», — руки в тебе не куховарські, спекою не попалені. Куховари одним ударом блатняків не вирубають, як ти в камері позавчора. А в курені «Вістуна» наш чоловічок був, так ось, він тебе не пригадує, а пригадує, що повинен був до куреня сам окружний військовий референт з’явитися. Ти думаєш, чого ми цілу роту заради твого вошивого куреня поклали? Щоб такого куховара, як ти, захопити. До речі, чого це ти з отим попом дружбу водиш? Сповідуєшся по вечорах? Коротше, даю тобі день на роздуми: або ми починаємо співпрацю, або наші майстри з тебе все по—іншому вичавлять!

Тяжке повітря душило не менше, ніж тяжкі думки, які обсіли голову панотця. Він боявся розпачу, що поступово підкрадався. Отець Василь вимушений був зізнатися собі, що все ж треба було послухати інших і вибиратися з Польщі, як можна швидше, але все своє життя він не міг тікати, і ось тепер він тут, і навіть ікона Святого Юрія конфіскована як незаперечний доказ його контрреволюційності.

Отець Василь, перебуваючи довгі роки в еміграції, заспокоював себе думкою, що Україна завжди буде в його душі, де б він не знаходився. З часом він витворив своє уявлення про неї, підсвідомо відкидаючи те, що не вкладалося в красиву в яскраву українську легенду. Тепер він знов, після двадцяти двох років, опинився на Батьківщині і його душа боліла, бо це повернення здійснили люди з діаметрально протилежними настановами щодо його України.

«Сірий» спокійно спав на сусідніх нарах. Отець Василь до болі намагався згадати, де він міг бачити ці сталеві очі й незатерту роками ідеальну виправку, і боявся своїх здогадок. Не розкриваючи очей, «Сірий» дуже тихо, так що міг почути тільки отець Василь, проговорив:

— Що, панотче, багато в Україні за двадцять років змінилося?

Священик здригнувся. Неповторна інтонація в голосі підтвердила, що він не помилявся. «Сірий» продовжив майже нечутно:

— Тепер ось що: ви підтвердите слідчому, що матеріали по 1926 року ми заховали в бункері десять років тому. Але відкрити сейф, не підірвавши, зможемо тільки ми вдвох. Усе, на добраніч.

Отець Василь здивовано дивився на «Сірого», той спокійно дихав, і священикові здалося, що ці слова просто примарилися йому.

«Сірий» трохи помовчав, уважно подивився на вусатий портрет, чорнильницю, кашкет із синім верхом і почав:

— Ну, пане капітане, хіба я такий дурень, що не зрозумів відразу, що ви панотця в мою камеру недаремно запроторили. Думаю, ви з нього всю правду все одно виб’єте. Тому й мені критися нема чого.

Слідчий, слабко приховуючи задоволення, сів за стіл і взяв перо.

— Бачу, граната не всі мозки тобі вибила. Продовжуй.

— Звуть мене Петро Бойчук, псевдо «Волох», «Сірий», очолював окружну військову референтуру, прибув для інспекції Відділів особливого призначення УПА — «Захід». Готовий співпрацювати з вами, але, пане начальнику, — Бойчук підсунувся ближче до слідчого, — я так думаю, що мною зараз вісімнадцятий відділ більше цікавиться?