Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Терен був не дуже великий, але лісова гущавина ускладнювала пошуки. Тільки опівдні ми несподівано наштовхнулися на уламки якихось кам’яних споруд. Мені раптом згадався опис руїн стародавнього міста, поглинутого джунглями, з одного роману Кіплінга. Тут теж молоді дерева й кущі рясно затопили залишки високих кам’яних стін, руїни каплиці й житлових споруд. Було видно, що це остов монастиря. Але нова парость не змогла приховати сліди якогось поспішного будівництва, сенс його я так і не зміг зрозуміти. Здавалося, що будівельники доліплювали химерні добудови, які не замінювали старі, а, навпаки, нівечили «естетику руїн», надаючи їй спотвореного і зловісного вигляду.

Серед колишнього монастирського двору темніли купи будівельних матеріалів, іржаві залізні рейки й мотки дроту.

Спочатку я вирішив, що якась незрозуміла причина примусила будівельників кинути все напризволяще і втекти, але потім до мене дійшло, що в цьому й був замисел того, хто планував це божевільне риштування, — підкреслити приреченість руїн, змінити їх вигляд так, що людина, яка спостерігала це нашарування, уже не могла сприймати руїни лише як певний урок, підґрунтя для роздумів і естетичної насолоди, але як спотворення минулого, безглуздя і приреченість сучасного.

Ми зійшлися посередині двору. Якщо Храм Жаху і знаходився тут, то вхід до нього міг бути тільки в одному місці. Ворота зруйнованої каплиці були повністю завалені камінням. Але прямо перед ними зяяв чорний отвір — широкі ступені вели донизу й губилися в темряві.

— Усе будівництво йшло під землею, те, що зверху, — так, для прикраси, — ні до кого не звертаючись, сказав полковник. Усі промовчали, — наші погляди були спрямовані туди — у темряву.

Я відчув себе над прірвою — божевільний страх перед висотою й бажання стрибнути туди. Скоріше за все страх викликали не стільки думки про падіння, скільки бажання добровільно стрибнути вниз.

Ми розпалили вогнище й розігріли консерви.

— Я зрозумів причину появи нечисті, з якою ви зустрілися тоді, полковнику, — сказав отець Василь. — Храм Жаху піднімає все темне й диявольське в душі людини. І серед цієї темряви є місце й матеріалізованому злу. Якщо темна сила здатна піднімати мільйони людей і примушувати їх до жахливих злочинів, то вона ж здатна і створювати потвори, які уособлюють зло.

— Може, так воно і є, — задумливо сказав Бойчук, — але чому не всі люди піддаються злу?

— Я вірю в Бога, — відповів панотець.

Ми завершили їсти й акуратно прибрали залишки. Отець Василь відійшов і почав молитися. Усі інші мовчали, — і я не знав, про що думають і на що сподіваються у своїх думках мої товариші.

— Ну що, хлопці, пішли, — порушив мовчанку Кожух. Полковник довго стояв, дивлячись на верхівки дерев, потім, немов прийшовши до тями після забуття, швидко наказав:

— Ми беремо смолоскипи. Першим йду я. За мною отець Василь і Бойчук. Прикривати нас зі спини піде Кожух.

Я закам’янів і розгублено вигукнув.

— А я?

Полковник підійшов до мене й несподівано м’яким голосом сказав:

— Ти не підеш.

Я ошелешено дивився на нього.

— Зрозумій правильно, Андрію, ти вже був у Храмі Жаху і другий раз залишишся в ньому назавжди.

— Я мушу йти з вами, — уперто заявив я. Полковник повільно, карбуючи кожне слово, проговорив:

— Пане підхорунжий, другий раз жодна людина не зможе ввійти туди і при тому залишитися людиною — ми полюємо на зло, а воно полює на нас. Тому слухайте мій наказ: зараз ми спускаємося туди, а ви негайно повертаєтеся до Подебрад. У будь — якому разі, ви залишитеся єдиним, хто знає всі деталі цієї історії, і саме ви будете зберігати знання про Храм Жаху. Усе. Прощайте.

Полковник на мить стиснув мені плече, закинув наплічник за спину і взяв до рук смолоскип. До мене підійшли Бойчук, священик і Кожух. Я мовчки потиснув їх руки. Долоні були міцні й гарячі. Кожух декілька секунд дивився мені в обличчя, потім пішов за іншими.

— Ну, з Богом, козаки! — сухо сказав полковник, запалив смолоскип і зник у отворі. За ним ступили Бойчук і панотець. Кожух на мить затримався й озирнувся на мене — здалося, що він щось сказав, але що саме, я так і не почув. Ще хвилину в отворі блимало світло, поступово гасло й нарешті остаточно щезло.

З годину я просидів біля отвору, у якому зникли мої друзі. Ніколи в житті мені не було так погано. Декілька разів я зривався й рішуче підходив до отвору, але потім згадка про наказ полковника примушувала мене повертатися.