Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував — гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би й застиг на ватяних ногах у очікуванні смерті. Зціпивши зуби, я підбіг до дівчини, підняв її кинувся до виходу.

…Холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького — «Рятуй Наталку!» Розпанахані м’язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького — Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Уже не знаючи за допомогою яких сил, я підвівся й побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося в мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. У місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившись у повіддя двох оскаженілих коней.

— Пане, інші коні втекли! — закричав він. Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.

— Гони зараз на станцію, — мої слова вилітали з рота разом з кров’ю, — усі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії… сюди більше не вертайся.

Остап скочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.

Остап підхопив її, і його кінь прожогом вилетів на шлях.

Стогнучи від пекучого болю, я ледь забрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув уперед. Холодний вітер батогом хлистонув у обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.

Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього й він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.

Палац умирав.

Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще в дитинстві схованка в каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив дрова.

Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.

Я не достануся їм. Двері ось — ось упадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню. Далі — темрява, яка зараз увірветься й сюди.

Старовинний батьків пістоль, тепло від каміна приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Усе…

Я підхопився. За вікном ударив грім. На вулиці суцільною стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті — злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрите холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон; ліг на спину й довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися й підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.

За вікном маленької поліської хати лютував давно небачений для кінця літа в цих місцях буревій. Іноді здавалося, що вітер ось — ось зірве стріху, і на голови сидячих навколо столу людей впадуть тяжкі струмки дощу. У хаті було темно й тільки слабкий вогник каганця ледь освітлював полковника, Кожуха, Бойчука та отця Василя. Перед ними лежала, вивчена мною вже напам’ять, подерта місцева мапа. Говорив полковник, водячи по ній пальцем:

— Користуючись даними щоденника й розповіддю Андрія, ми прийшли до висновку, що Храм Жаху знаходиться саме тут, на кордоні між східною та південною Волинню. Ця зона під час делімітації кордону на переговорах між совєтами та поляками в Ризі чомусь була визначена як нейтральна і простягається на декілька квадратних кілометрів. Уночі ми спробуємо перейти польський кордон і пробратися до цього диявольського Храму.