Ричард Матесон: Куди приводять мрії

Зупинившись перед нею, я промовив:

– Я тут.

Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неї. Наче мене тут взагалі не було. Жоден із них на мене не дивився. Може, їх засмутила моя присутність і вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мій одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

Я знову підняв на них очі.

– Гаразд, – сказав я.

Важко було говорити – язик наче розпух.

– Гаразд, – повторив я повільно. – Я не вдягнений належним чином. І я запізнився. Але це не означає…

Я змовк, адже Енн далі дивилась перед собою.

– Енн, будь ласка.

Вона не ворухнулась і навіть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись її плеча.

Вона різко здригнулась і підняла очі. Колір збіг з її лиця.

– Що з тобою? – спитав я.

Плач, що лунав у неї в душі, вирвався назовні – вона різко піднесла ліву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я відчув, як у голові зростає тупий біль. Що сталося?

– Енн, що сталося? – благально спитав я.

Вона не відповіла, і я перевів погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стікали сльози.

– Ричарде, що відбувається? – спитав я. Слова пролунали так нерозбірливо, наче я був п’яний.

Він не відповів, і я озирнувся на Йєна.

– Може, ти мені скажеш нарешті?

Від погляду на нього мені стало боляче. Він тихо схлипував і пальцями, що тремтіли, тер щоки, змахуючи сльози з очей.

«Заради Бога, що відбувається?» – думав я.

Тоді я зрозумів. Звісно . Той сон – він досі тривав.

«Мене оперують у лікарні – ні, я сплю у своєму ліжку й бачу сон, – хай там як! » – промайнуло в моїй голові. Сон тривав, і тепер я бачив у ньому власний похорон.

Я змушений був відвернутись від них. Не міг дивитись, як вони плачуть.

«Ненавиджу цей сон! – думав я. – Коли він нарешті завершиться?!»

Це була справжня мука – стояти так, чуючи, як схлипують Енн і діти просто в мене за спиною. Я відчував непереборну потребу обернутися, втішити їх. Але що в тому користі? У моєму сні вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вірять, що я помер?

Єдина відповідь – подумати про щось інше. Сон зміниться, сни завжди змінюються. Я пішов до вівтаря на звук монотонної промови. Священик, зрозумів я. І вирішив сприймати це як розвагу. Це буде весело, казав я собі. Чи багатьом з нас випадає можливість почути сказане над власною труною, навіть уві сні?

Я бачив його сірий розмитий силует за кафедрою. Його голос звучав гулко і наче здаля.

«Сподіваюсь, він виголошує мені величальну промову», – гірко подумав я.

– Саме так, – промовив голос.

Я озирнувся. Знову цей тип – той, якого я зустрів у лікарні. Дивно, що з усіх навколо він виглядав найчіткіше.

– Бачу, ти досі не знайшов власний сон, – докинув я. Дивно також, що з ним я міг розмовляти без жодних зусиль.

– Крисе, спробуй зрозуміти, – сказав він. – Це не сон. Це насправді. Ти помер.

– Ти даси мені спокій? – Я спробував повернутись до нього спиною і відчув його пальці на своєму плечі. Тверді, вони майже впивалися мені в шкіру. Це теж було дивно.

– Крисе, хіба ти не бачиш? – спитав він. – Твоя дружина і діти в чорному? Церква? Священик, який читає промову над твоєю труною?

– Переконливий сон, – сказав я.

Він похитав головою.

– Відпусти мене, – промовив я загрозливим тоном. – Я не маю цього слухати.

У нього була міцна хватка, я не міг вирватися.

– Ходімо зі мною, – сказав він.

І повів мене до підвищення, де на підставках спочивала труна.

– Твоє тіло там.

– Невже? – холодно промовив я. Труна була закрита. Як він знав, що там я?

– Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш , – відповів він.

Несподівано я затремтів. Я міг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвідомив це.

– Але не буду, – сказав я, вивернувшись із його пальців і розвертаючись до нього спиною. – Це сон, – додав я, кинувши на нього погляд через плече. – Ти можеш цього не розуміти, але…

– Якщо це сон, – перебив він, – чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на місці, аби глянути йому в обличчя.

– Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову пропозицію.

Я заплющив очі. Гаразд, сказав я собі, ти чув цього типа. Прокидайся. Він підказав тобі, як діяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голосніше.

– Не треба, – сказав я, не в змозі чути це.

Я почав відступати, але цей звук переслідував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, і ти від нього прокинешся, просто зараз!» – казав я собі. От іще мить – і я ривком прокинусь, у тремтінні, в поту. Енн здивовано-співчутливо назве мене на ім’я, і обійме мене, і приласкає, і скаже…