Ричард Матесон - Куди приводять мрії

Нічого не сталося. Все, що було далі, ніж за три метри, лишалося вкритим завісою диму.

Я крутнувся на місці, почувши стукіт кігтів по підлозі в кухні. До передпокою влетіла Джинджер – пам’ятаєш, наша німецька вівчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала від радощів. Я гукнув її на ім’я, теж радий її бачити. Нахилився, аби погладити її по голові. І побачив, як моя рука занурилась у її череп. Вона відскочила від мене з коротким виском і кинулася з переляку тікати, налетівши на дверний відкіс. Її вуха були міцно притиснуті до голови, шерсть на спині встала дибки.

– Джинджер! – покликав я, відігнавши острах. – Йди до мене!

Вона поводиться безглуздо, подумав я і рушив слідом. Я побачив, як вона несамовито борсається на слизькій підлозі в кухні, намагаючись втекти.

– Джинджер! – крикнув я.

Я хотів розсердитись на неї, але не зміг – настільки наляканий вигляд вона мала. Вибравшись із кухні, вона прожогом кинулася крізь зал і вистрибнула у хвіртку в дверях.

Я збирався піти за нею, але передумав. Хоч би яким божевільним був цей сон, я йому не піддаватимусь. Я розвернувся і став кликати Енн.

Жодної відповіді. Я озирнувся в кухні й побачив, що кавоварка працює – обидві червоні лампочки горіли. Скляний кухоль на пластині нагрівача був майже порожнім. Я посміхнувся. Вона знову це зробила, подумав я. За лічені хвилини по всьому будинку нестер… не-стер-п-но смердітиме горілою кавою. Забувшись, я простягнув руку, аби вимкнути пристрій з розетки. Моя рука ковзнула крізь провід, і я завмер. Тоді вирішив притримати веселий настрій.

«Неможливо робити правильні речі уві сні», – нагадав я собі.

Я став оглядати будинок. Нашу спальню і ванну кімнату. Кімнати Йєна й Марі, їхню спільну ванну кімнату. Кімнату Ричарда. Я не звертав уваги на вади свого зору. Це не важливо, вирішив я.

Але я не міг не звертати уваги на власну млявість, що, зростаючи, все більше охоплювала мене. Сон це чи ні, але моє тіло ставало важким мов камінь. Я повернувся до нашої спальні й присів на свою половину ліжка. І відчув наплив тривоги, адже воно не прогнулося піді мною (це було водяне ліжко). Забудь, знову сказав я собі, сон є сон. Сни божевільні, от і все.

Я глянув на свій годинник-радіо, нахилившись ближче, аби розгледіти стрілки й цифри. Було шоста тридцять п’ять. Я визирнув на вулицю крізь скляні двері. Надворі не було темно. Туманно, але не темно. Та як зараз міг бути ранок, якщо в будинку ні душі? У цей час вони всі мають бути в ліжках.

«Не зважай, – сказав я собі, щосили намагаючись скласти це все докупи. – Тебе оперують. Тобі це сниться. Енн і діти в лікарні, чекають на тебе…»

І ще дещо збентежило мене. Чи справді я був у лікарні? Чи це теж було частиною мого сну? Чи дійсно я спав у тому ліжку, коли мені все це наснилось? Може, аварії взагалі не траплялося. Так багато було варіантів, і кожен із них ставив під сумнів інший. Якби тільки думки трохи прояснилися… Мій розум онімів так, наче я перед тим пив або приймав транквілізатори.

Я ліг на ліжко і заплющив очі. Це було єдине, що я міг зробити, нічого іншого не спадало на думку. Скоро я прокинусь і знатиму правду: чи був це сон під наркозом у лікарні, чи вдома в ліжку. Я сподівався на останнє. Адже в такому разі я прокинуся і побачу поруч Енн. І зможу розповісти їй, який божевільний сон мені наснився. Обійму її гарне тепле тіло, ніжно поцілую її й зі сміхом розповідатиму, як це кумедно – бачити сон, у якому ти спиш.

Я був стомлений, але відпочити не міг. Мій сон було перервано плачем Енн. Я намагався встати й заспокоїти її, натомість ширяв десь у безодні між світлом і темрявою. Не плач, чув я власний шепіт. Я скоро прокинуся і буду з тобою. Просто дай мені поспати ще трохи. Будь ласка, не плач, все добре, серденько. Я подбаю про тебе.

Нарешті я змушений був розплющити очі. Я не лежав, а стояв у тумані. Дуже повільно я рушив на звук її плачу. Я був виснажений, Роберте, мене хитало. Але я не міг дозволити, щоб вона плакала. Я мав з’ясувати, що сталося, і припинити це, зробити так, аби вона припинила ридати. Не можу, коли вона так гірко плаче.

Я увійшов до церкви, якої ніколи раніше не бачив. Лави були заповнені людьми. Їхні фігури виглядали сірими, їхніх рис видно не було. Я йшов центральним проходом, намагаючись зрозуміти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звідси?

Я побачив її на першій лаві, усю в чорному. Праворуч від неї сидів Ричард, ліворуч – Марі, й ліворуч від Марі – Йєн. Поруч із Ричардом я побачив Луїзу та її чоловіка. Усі вони були вбрані в чорне. Їх було видно чіткіше, ніж решту людей у церкві, проте й їхні обличчя виглядали розмито, примарно. Я досі чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в її душі, осяйнуло мене. Наші душі настільки близькі, що я це чую. Я поспішив до неї, аби припинити це.