Юрий Винничук - Місце для дракона

– Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розм’якати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда… Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!

– Чому ви так загострюєте проблему? – не погодився я. – Щури опанували тільки одне місто, та й то лише через ядерну катастрофу. Що таке одне місто проти десятків інших міст?

– Помиляєтесь. Щури живуть разом з людьми в кожному місті й селі. По цілій країні, по цілому світі. Ба навіть подорожують на кораблях і літаках. Вони є скрізь. І тільки чекають сигналу. Розумієте? Чекають сигналу, щоб перейняти владу! А тут буде їхня інтелектуальна база, де розробляються плани майбутньої війни, готуються диверсанти і проводирі. Мусимо це все знищити.

– Нам, якщо пощастить, вдасться убити яку тисячу-дві, – похитав я головою.

– Так, вибити їх до ноги не виб’ємо, але знищити найагресивніших, загнати сліпу масу в підвали й каналізації та опанувати становищем ми зможемо.

– Якщо вистачить зброї. Чи в місті ще можна десь розжитися хоча б гвинтівкою?

– Ні. Вся зброя була знищена. Щури не вміють нею користуватися, і вона їм не потрібна. Мені чудом вдалося дещо врятувати.

– Тоді яка буде користь із тих людей, що ми їх визволимо з божевільні? Їм доведеться з кілками гонити щурів?

– Не забувайте, що бій – це таки виснажлива робота, і підмога нам не зашкодить. А потім… хтозна, чи обійдеться без ран, а то й…

Не договорив, піймавши мій погляд.

– …а то й без чиєїсь загибелі? – договорив я за нього.

– Пробачте… Я не повинен був так казати. Якщо тут хтось і мусить загинути, то тільки я. Бо це моя справа і моя війна. Хоча… чому тільки моя? Ви не можете уявити, чим ці щури загрожують усьому світові! Цивілізація щурів! Так-так, вони задумали створити свою цивілізацію. І наше місто – це тільки перша ластівочка новітньої цивілізації. Проте їхні плани сягають значно ширше. Вже тепер вони готують бойові дружини для наступу на інші території. Їхні емісари постійно курсують в усіх напрямках. Адже їм не страшна навіть радіація. Зрештою, саме завдяки радіації почали плодитися щури-мутанти. Ви ж либонь помітили, усі вони завбільшки з кота, а бувають і більші. Кожне наступне покоління дає дедалі розвинутіших щурів. І це тоді, коли те покоління, яке нас витіснило і захопило владу, не вміло ані слова по-людському. Зараз же вони не лише розмовляють, а й випускають книги. Правда, читають їх по-своєму, з’їдаючи. Я підрахував, що років за десять з’являться щури завбільшки з вівчурів. А тоді вже при їхній кількості не дасте їм ради ніяк, надто коли до цих розмірів доплюсувати ще й людський інтелект. Вони дуже хутко переважать нас і розумом, і силою. Ми самі тоді перетворимося на щурів, заб’ємося в льохи і пожиратимемо їхні недоїдки. Вас не лякає таке майбутнє?

Спочатку мені подумалося, що слухаю божевільного. Вся ця історія зі щурами не виглядала аж так серйозно. Тобто якщо я й бачив для когось небезпеку, то лише для мешканців міста, ну і для себе особисто. Але щоб оця небезпека могла стати світовою? При сучасній техніці й рівні науки?

– Щоб розвіяти сумніви, запропоную вам дуже цікаву річ. Це своєрідний щурячий «Майн кампф».

Полковник простяг мені брошуру, на обкладинці якої красувалося:

«Камо грядеші, брате щур!»

– Коли це прочитаєте, для вас багато що проясниться. Побачите, що це вже не забава, а страшна загроза для всього людства».

У цьому місці Марко вимкнув магнітофона й сказав:

– Ледве чи ти мені повіриш, якщо я намагатимусь переказати всю цю маячню своїми словами. Я зумів винести брошуру зі Щурограда.

– Ти маєш її з собою?

– Так. Можеш ознайомитися. А я тим часом зготую каву.

Коли він вийшов, я вставив нову касету і, зачинивши двері, взявся читати вголос.

«Коли я заплющую очі, то бачу безмежне сіре море щурячих спин, бачу могутні хвилі, що пробігають по ньому, бачу гаряче світло очей, спрямованих у майбутнє, чую стукіт хоробрих сердець, що рвуться до бою, і знаю – се мій народ, готовий на все заради щастя і миру на землі…