Юрий Винничук - Місце для дракона

Так, саме миру прагне уся збурунена маса, котра стільки віків була позбавлена найелементарніших прав живої істоти, загнана була в катакомби, в запілля, в глухі й темні закутини, в смердючу каналізацію, у цю жахливу ріку людських нечистот. Ми приречені були на животіння, на голодне існування, і єдине, що нас іще рятувало, – це наша жадоба до життя і здатність розмножуватися за будь-яких умов, здатність поновлюватися при найстрашніших катаклізмах, коли тисячі, десятки тисяч наших найкращих синів і дочок гинули у страшних муках від пекельної отрути, накладали буйними головами в залізних полапках, а часто помирали просто під чоботами й палицями.

Чи є ще на землі живі істоти, які б до такої міри були упосліджені й принижені? І відповім я сам: нема! Господь послав нас на цю землю для мук і смерти. То, може, повинні ми повстати проти Бога й проклясти його, як він уже прокляв нас вустами своїх численних пророків? Може, оголосити йому війну, як він уже оголосив її нам?

І відповім я: ні, мої братове! Не гоже нам ополчуватися проти Господа, зрікатися його ласки й волі. Так, саме ласки! Я не обмовився. Бо, довго роздумуючи в самотині про наше жалюгідне існування, я раптом дійшов висновку, що Господь був у своїх вчинках незмірно добрим до нас, може, навіть добрішим, ніж до будь-яких інших живих створінь.

Ви тільки погляньте, яка доля спіткала усіх тих, кому ми стільки літ заздрили, усіх тих свійських тварин, що начебто купалися в Божій ласці. Вони усі деградували, перетворилися на купу м’яса, яка вміє тільки жерти і продукувати лайно. Кому ми заздрили, братове мої! Свині, чийого розуму вистачає рівно настільки, наскільки цього вимагає її шлунок? Чи собаці, яка лиже руку, ту саму руку, яка щойно її била по хребту?

Заздрім тільки собі! Тільки собі! Бо з усіх живих створінь на землі лише ми варті заздрощів! Постійно знемагаючи у скруті й злигоднях, постійно недоїдаючи, кожної хвилі ризикуючи життям, ми зробились міцними й здоровими, сміливими й упертими. Чи є щось на світі таке, що може налякати щура? Нема! Чи є на світі хвороба, яка здатна звалити з ніг щура? Нема! Чи є на світі створіння, здатне вродити за один лише рік сотню дітей? Нема! Тільки щур може родити чотири рази на рік по двадцять – двадцять п’ять щуренят!

Я підрахував: від однієї пари протягом чотирьох літ може розмножитися 1.934.690 здорових і сильних щурів. А це – майже два мільйони!

Нас тьма! Нас мільйони мільйонів! І одна лише біда, що ми довго про це не знали.

Не відаючи ані людської мови, ані їхнього письма, ми були темні й безпросвітні, нас котило світом, наче перекотиполем, а ми не знали про себе нічого з того, що дало б можливість відчути себе великим народом, а не зграєю гризунів.

Наш родовід сягає найдавніших давен, а наш прабатько Щур, виявляється, був завбільшки з гіпопотама. Ще Геродот описав ганебну втечу військ ассирійського воєводи Саннахериба, який ніколи не знав поразок, перед навалою щурів. У переддень битви з іудеями поперегризали вони тятиви луків його воякам, а чого вартий навіть найліпший лук у руках хоч би і найзвитяжнішого воїна без тятиви? Отож хтозна, як нині виглядала б карта Близького Сходу, коли б не щури, які вже двічі порятували Ізраїль!

У подяку за це іудеї поширили про нас чутку, наче ми тварини нечисті і вживати нас у їжу не лише гріх, а й небезпечно через страшну отруту, яка криється в нашому тілі. Завдяки цьому наша популяція не знає обмежень.

Але вороги не дрімали. Знаходилися серед них такі, що шукали для нас загибелі. Один із них, якийсь Роберт Сауті, писав, що щуряче м’ясо насправді дуже ніжне, соковите й смачне. І що тільки перетворивши нас на харч для себе, можна перемогти нас.

Це був найнебезпечніший здогад, як знищити щурів, за всю історію нашого існування. Але, на щастя, ніхто особливої уваги на цю ідею не звернув.

Провидіння Господнє оберігало нас.

А тому, братове мої, восхвалімо ж Господа нашого, найсвятішого нашого Щура, якого мерзенні людці зображали по образу своєму й подобію! Заспіваймо йому хорал, нехай дійде наш спів до його вух і нехай возрадується серце його!

Щойно показав я вам, як для одних ласка Господня перетворюється на прокляття, а для інших Господнє прокляття перетворюється на ласку.

А тепер погляньмо, до якої міри деградували й опустилися ті, що все своє життя упевнені були в любові Господній і вбивали собі в голову, наче вони й тільки вони є вибраними на цій землі. Так, я говорю про найпідлішу істоту, про найбрехливіше створіння, про найлютішу тварюку, про найтупішу звірину – людину!