Юрий Винничук - Місце для дракона

– Нічого, дорогенький, я недаремно читав «Історію інквізиції». Ти загинеш у мене в жахливих муках. Хай знають це ті, хто тебе підіслав до мене!

З тими словами пан Луцик вхопив кота і хотів було запхати в чорний «дипломат», як несподівано відчув біль у скронях – короткий і різкий, мов постріл. Це тривало тільки мить, але в цю мить він, здавалось, втратив свідомість. Коли отямився, то не відразу второпав, що з ним діється. Лежав у когось на колінах. І хтось його лагідно гладив долонею по… по шерсті…

Пан Луцик повернув голову й переконався, що перетворився на кота. Той, хто тримав його в себе на колінах, був не ким іншим, а паном Луциком.

Це було настільки жахливо, що кіт Луцик випустив кігті й обережно попробував ними ногу, на якій лежав. Це відчуття виявилося ні з чим не порівнюваним. Уявив себе могутнім тигром, у якого всі запобігають ласки.

Тепла рука гладила йому карк, і він чув, як його зморює солодка дрімота, хотілося спати і снити про нетрі пралісу. Але, напруживши всю свою волю, кіт Луцик не піддався дрімоті й зіскочив з колін на підлогу.

– Киць-киць, – почувся лагідний голос господаря.

Отже, я став котом, а кіт Абель став мною… Хто ж затіяв цей дикий жарт?

– Пане Луцик! Пане Луцик! – пролунав ще зі сходів пронизливий голос господині.

За мить вона вже влетіла до покою, розмахуючи газетою.

– Дивіться, що я прочитала! Яка радість! Поздоровляю!

Кіт Луцик вистрибнув на стіл і спробував зазирнути в газету, але намарно.

– Яка радість!

– Що таке? – спитав пан Абель.

– Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!

І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.

«Здуріла баба», – подумав кіт Луцик. Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.

– Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!

«Прокляття! – вилаявся кіт Луцик. – І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»

– Пане Луцик! – сокотіла господиня. – Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.

– Я буду дуже вдячний, – відказав пан Абель. – Завтра, очевидно, поїду.

«Чорта лисого поїдеш!» – скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.

Сяюча господиня впливла до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.

– Ходіть мити руки, пане Луцик.

– О, ви вже впорались! – радісно засміявся пан Абель і, зірвавшись на ноги, цьомкнув господиню в щоку.

– Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, – зашарілася вона.

«Ще б пак, – скривився кіт Луцик. – Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»

Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пошургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.

Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили проводити над ним свої жорстокі експерименти, можуть перебувати неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.

Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:

– Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…

Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.

Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.

Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.