Юрий Винничук - Місце для дракона

З жахом помітив, що починає вже до цієї невигоди звикати. Два тижні сидів у хаті. Авто більше не з’являлося.

Врешті у ньому таки народилося бажання подолати оце магнітне поле, вийти з нього на волю, але бажання це одразу ж покрив іншими думками, щоб кіт ні про що не здогадався. Навмисне почав думати про якісь безглузді речі, про які раніше не згадував, а водночас настроїв себе на рішучий вчинок.

– Ну що, з’їв? – спитав у кота, із задоволенням помітивши розгубленість у його очах.

Кіт втрапив у заготовлене для нього сильце і, поки з нього виплутався, пан Луцик встиг знайти вихід зі становища.

Події з тої хвилини розгорталися дуже хутко. Увійшла господиня і принесла пошту.

– Вам лист.

Конверт був без зворотної адреси і поштових штемпелів. Кіт нетерпляче переступав з лапи на лапу. Пан Луцик розірвав конверта, і в ту ж мить кіт знервовано зашипів, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть.

«Як вам сподобався Абель? Правда ж, чудова тваринка? Шануйте його. Він любить, коли до нього ставляться з повагою. Чому ви не гладите його животика?»

– А-а! – закричав пан Луцик. – Животика гладити?! – Раптом його прорвало: – Я вб’ю його!

А тоді повернувся до ошелешеного кота і з невимовною насолодою кинув йому просто у вічі:

– Ти чув?! Я вб’ю тебе!

Мов атомною хвилею, кота відкинуло назад, він боляче вдарився об стіну і перелякано нявкнув. Але на підлозі він, на подив швидко, очуняв і вже за мить дивився на пана Луцика з нахабною недовірою: «Ну, що ти… Заспокойся. Не вб’єш ти мене. Не вб’єш». Проте в очах його можна було прочитати й деяку розгубленість.

– Ах, не вб’ю?! – гаркнув пан Луцик, і кулак його з гуркотом упав на стіл.

Кіт настовбурчив шерсть і ще раз нявкнув, але тепер уже зовсім жалюгідно. Пан Луцик гидливо узяв його за шкіру й кинув у течку. Тієї ж миті стара рапата течка почала набирати найдивовижніших форм і заспокоїлася лише тоді, коли пан Луцик на вулиці гепнув нею тричі об землю. Далі за всю дорогу, поки він ніс її в лісок, що темнів у кінці вулиці, звідти долинало тільки тихе шипіння, наче розмотувалась іржава залізна стрічка.

В лісі пан Луцик видовбав у м’якій глині яму, і кіт Абель упокоївся в бозі разом із течкою. Новоспечений гробар зняв капелюха і кілька хвилин для годиться помовчав над свіжою могилою.

Назад йому йшлося дуже легко, але тільки-но він опинився на вулиці, як знову почув ті кроки. Хтось поспішав за ним, часом вчувався нервовий подих. Пан Луцик вперто не озирався. Та коли глухо траснули дверцята і захурчав мотор, він враз припав до стіни спиною і подивився. Ні, ніхто не збирався його переїхати. Вулиця була порожня й тиха.

Наступного дня вранці прийшов лист без зворотної адреси і, як раніше, без поштових штемпелів. «Ах, як це негарно, пане Луцик, знущатися над бідною тваринкою, закопувати її в землю живцем. Ніколи цього від вас не сподівалася. Проте ви ще зарання радієте. Вам ніколи не вдасться спекатись Абеля».

Сни тепер наповнилися нічницями, снилися яскраво-зелені очі, які рухалися самі по собі в просторі, часом зупинялися, пильно вдивлялися в нього, і чулося навіть тихе муркотіння. Пан Луцик зривався й гаркав: «Киш!» Очі зникали, але, вибившись зі сну, не мав уже спокою доти, доки не починало сіріти за вікном, і тоді він полегшено зітхав, що ця ніч таки врешті вступилась, і є певність, що настане день.

Коли відпустка закінчилася, і він знову почав ходити на роботу, то з задоволенням відзначив, що йому вже не ввижаються переслідувачі. Відпустка, очевидно, пішла на користь. Головне опанувати себе: вранці – холодний душ, гімнастика… Фільми польського телебачення різко обмежити, особливо це стосується криміналів та фільмів жахів.

У трамваї він угледів розкішні стегна. По стегнах вгору очі його добігли до обличчя. Рідкісна гармонія подіяла на нього збудливо, до того ж жагуча чорнявка несподівано всміхнулася йому тією багатообіцяючою посмішкою, яку беруть собі на озброєння всі спокусливі жінки. Пан Луцик теж спробував усміхнутись, і, очевидно, це йому вдалося, бо вона підсіла до нього й закинула ногу на ногу. Коліна її блищали, наче відображення місяця на воді.

– Де я вас могла бачити? – спитала вона.

– Можливо, у філармонії.

– Ви артист?

– Диригент.

– Терпіти не можу симфоній. Здається, я б відразу заснула. Так, я пригадала. То було власне тоді.

– Коли?

– Коли я заснула у філармонії. Ви диригували оркестрою.

– Як же ви туди потрапили?

– Мене заволік мій тодішній кавалєр. Рідкісна зануда. Ви любите розмовляти про музику?