Юрий Винничук - Місце для дракона

Горбані запорпалися в папери і тільки голови їхні стирчать…

– Ти гадаєш, вони нас тут не помітять?

– Коли почуємо їхні кроки, пірнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мій час. Я навіть думав, що такі, як ми, ще повинні прийти до влади.

– Ти це серйозно?

– У відповідний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тоді відновлю оцю красу… я підніму рівень паперу до найвищих висот… Збудую собі палац серед того моря і житиму тут, як малюнок у книзі…

– Малюнок у книзі… Ти це гарно сказав…

І в цей мент починають лунати важкі кроки, світло шаленіє, воно метається, мов зацьковане… Шелест вітру і свист… А кроки гучнішають і гучнішають… Горбані запорпуються з головами… Світло мигтить усе швидше і швидше…

Кроки… шелест… світло…

І ось з’являється велетенський чобіт.

Чобіт робить крок, ще крок – і наступає на те місце, де сховалися горбані. Чується лункий хрускіт.

І все… Світло гасне… Шелест стихає…

Чобіт залишається…

1991

– Його звати Абель! – І вона чарівно засміялася. – Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

– Так-так…

Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.

– Але… але я не маю, де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.

– Пусте, – мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. – Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?

Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати. Її смолисто-чорне волосся спадало на рамена і манило до себе з такою силою, що не міг відвести очей.

Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.

І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…

– Маєте рацію, – засміялась вона, мовби вгадавши його думки.

– В чому? – стрепенувся пан Луцик.

Вона не відповіла, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:

– Скажіть, а де я вас…

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив і зовсім не мав бажання боронитися.

Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався, і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев’я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.

– Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова… Ах, я ніколи не забуду ваших концертів… Ваша музика – це… це… Словом, чудово!

Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й незлостивою. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав – йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам’ятати і кликала Мацьком.

Кіт цілими днями вилежувався у хаті, на вулицю вперто не з’являвся і, хоча частенько всідався на вікні, знайомства з іншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й інтригувало усіх кішок, які в інтересі піклування про породистість майбутніх поколінь навперебій намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодної розпусти нема, а тільки високі ідеали і, якщо він патріот, до того ж перської породи… Та, переконавшись у марності цих зальотів, відходили з незадоволеними мінами.