Юрий Винничук - Місце для дракона

1974

Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самі папери? І чи пустище взагалі? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стільки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слів тих нам уже не розібрати – змили їх дощі, вирвали їх вітри, розвіяли в просторі, вилизали сніги – скуйовджені пси місяця… Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собі уявити? І то саме зараз, коли світло мигтить і перебігає туди-сюди, мовби вишукує когось… І ще – розривання газети, шматування газети… хтось люто рве її і зітхає. А світло увесь час шарпається, смикається, начеб там угорі йшла боротьба за ліхтар…

І коли заявляються два худих горбані в капелюхах і чорних фраках, під якими нема ані сорочок, ані камізельок, зате бовтаються чорні краватки, то ви спочатку їх і не помічаєте, бо шматування газети таке голосне, що перекриває шелест їхніх обережних кроків. Вони бредуть по коліна в паперах, високо підносячи ноги, часом ледве втримують рівновагу і, розкинувши руки, час від часу завмирають на одній нозі.

– Ну, де ми тут сховаємось? І чого ми сюди забрели?

– Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованості. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаємось, це не та місцина, на яку можна розраховувати.

– Не та… не та… Я від самого початку тобі не довіряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить мені було помилитися, а ти вже бурчиш.

– Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволік сюди зовсім необдумано.

– От-от… Занадто я довіряв тобі.

– Це просто безглуздо, аби двоє самотніх людей не довіряли одне одному, опинившись у повній ізоляції.

– Нічого собі повна ізоляція. Кожної хвилі нас можуть оточити і забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою підлу суть.

– Боже мій. Отак ні сіло ні впало мене принижують на твоїх очах!

– До кого ти звертаєшся?

– До Бога.

– А чому дивишся в небо?

– А ніби куди я маю дивитися? Він же там!

– Ти впевнений? Уяви собі, якби ти був Богом, то чи не було б тобі зручніше спостерігати за людьми, лежачи горілиць на канапі, а над тобою вгорі весь людський мурашник, мов на долоні? Аніж лежати на животі, звісивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливає…

– І справді… На канапі лежати зручніше. Тоді виходить, що коли ми до нього звертаємось, то треба дивитися собі під ноги?

– Виходить, що так. До речі, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покірливішій поставі, аніж задерти голову й випнувши груди…

– Ага… і справді…

– Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мій Бог звик лежати на канапі, а твій – цілком можливо – на животі.

– Не займайся блюзнірством! Як можна таке говорити?

– Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.

– У мене вони й так напружені до краю. Якщо ми не врятуємось, нас чекатиме щось страшне.

– Не думаю… Найбільше, що може статися – це повиймають наші скелети і виставлять у музеї.

– Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевізор. Кому наші кривулі потрібні?

– А їх випрямлять! Ще й як випрямлять!

– Особливо твій.

– Що ти маєш до мого скелета? Він не кривіший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про наші скелети?

Пустище колись було куди меншим, навіть зовсім маленьким, але поступово росло і росло в міру збільшення різного паперу. Особливо на розміри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змітаючи всі інші папери зі свого шляху. Ці гроші принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владність і пиха, навіть вітер не кидався на них з таким завзяттям, як на всі інші папери, а навпаки ставав покірним і зовсім свійським, мовби вислужуючись задля великої нагороди, якою могли його прибульці обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися їхнім шелестом, хрумкотіти й шурхати, шемрати і шовгати…

– Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привів?

– Бо я думав – це єдине місце для схову… Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою… Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було… Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства пропало безвісти семеро. Може, вони й досі десь тут блукають, а може, повмирали в голоду і розпуки… Еге… було, як забредеш у цей папір – гай-гай… аж страх проймає, здається, що ніколи ти з нього не випірнеш. А як він шелестів!.. О! Слухай! Та хіба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш і не перепищиш. Аж у голові гуло, і здавалося, що ти вже й сам яка паперяка і на тобі казна-що понаписувано… Бувало заляжемо в ці папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало інтересного. Тут же й листи різні валяються, а чужі листи знаєш як цікаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починається оргазм, я просто конав від насолоди. В одному листі жінка, що втекла від чоловіка, пише йому… «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах – ні світла, ні воздуху». Га? Як тобі? Це ж геній писав! Заміни одне слово – і прах! Ну от хоча б це – «воздуху» заміни на «повітря». Замінив?