Юрий Винничук - Місце для дракона

– Та йдіть! – здивувався Ревакович. – Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?

– Та хто ж – вони… – дід кивнув на зелений квадрат. – Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж – мучаться душі їхні…

– А звідки ви про усе так добре знаєте?

– О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авта загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.

Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.

Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.

– Куди він подівся?

– Пішов у ті руїни.

Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…

– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.

– Так, прошу пана.

– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».

– Так, товаришу слідчий.

– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?

– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.

– Хіба там не було других дверей?

– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.

Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.

– І як ви це пояснюєте? – запитав утомлено.

– Ніяк.

– Далі.

– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…

– Як-як ви кажете? Можете написати?… Отак – з апострофом?

– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.

– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?

– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…

Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.

– А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.

– Я це знаю.

– Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.

– Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.

– То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.

Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:

– Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?

– Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.

– Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?

– Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.

– Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! – Капітан підвищив голос. – Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? – Капітан розкрив папку. – Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, і тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли вчитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті – у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».