Кассандра Клэр - Місто кісток

Коли вони дісталися до бібліотеки, Клері здивувалася, побачивши, що лампи не світилися. Бібліотека освітлювалася тільки молочним світлом, що проходило крізь високі вікна, встановлені в склепінчастому даху. Годж, у костюмі, сидів за величезним столом, його волосся з сивими пасмами на світанку здавалося посрібленим. На мить їй здалося, що він у кімнаті сам, а Джейс пожартував із нею. Та потім дівчина побачила, як з напівтемряви з’явилася постать, і вона зрозуміла, що те, що вона сприйняла за пляму темнішої тіні, було людиною. Високий чоловік у важкій мантії, яка спадала аж до ніг, закриваючи його повністю. Каптур мантії був піднятий, щоб приховати обличчя. Сама мантія була кольору пергаменту, а складні рунічні написи по подолу та рукавах виглядали так, ніби написані засохлою кров’ю.

У Клері аж мурашки по шкірі побігли, й вона відчувала кожен їх крок.

– Це – Брат Єремія з Безмовного Міста.

Чоловік підійшов до них, його мантія закручувалася важкими хвилями, коли він рухався, і Клері зрозуміла, що її дивувало: ступаючи, він не видавав жодного звуку, ні найменшого шелесту. Навіть його плащ, який мав би шарудіти, мовчав. Вона б не здивувалася, якби він виявився привидом, але коли Брат Єремія зупинився перед ними, від нього йшов дивний солодкий запах, наче суміш ладану й крові, дух чогось живого.

– А це, Єреміє, – сказав Годж, піднімаючись з-за столу, – дівчина, про яку я вам написав. Кларисса Фрей.

Обличчя в каптурі повільно обернулося до неї. Холод пронизав Клері до кінчиків пальців.

– Привіт, – промовила вона.

Відповіді не було.

– Я вирішив, що ти правий, Джейсе, – сказав Годж.

– Я був правий, – відповів Джейс. – Як і завжди.

Годж проігнорував його відповідь.

– Я послав листа в Конклав про всі події минулої ночі, але спогади Клері – лише її власні. Тільки вона може вирішити, що їй робити з вмістом власної голови. Якщо дівчині потрібна допомога Безмовних Братів, їй треба дати цей шанс.

Клері нічого на це не відповіла. Доротея сказала, що в її голові є блок, за яким щось приховано. Звичайно, вона хотіла б дізнатися, що це було. Але затінена постать Безмовного Брата була такою… ну, добре, мовчазною. Тиша сама, здавалося, випливала з нього, як темний потік, чорний і густий, як чорнило. Від цього холола кров у жилах.

Обличчя брата Єремії й досі було повернуте до неї, під каптуром була лише пітьма. Це дочка Джоселін?

Клері від несподіванки аж дух перехопило. Вона відступила назад. Слова луною розкотилися в її голові, наче її власні думки, хоча й не були такими.

– Так, – сказав Годж і швидко додав, – але її батько був приземленим.

« Це не має значення , – сказав Єремія. – Кров Конклаву – домінантна ».

– Чому ви називаєте маму Джоселін? – запитала Клері, даремно намагаючись розгледіти хоч якісь риси обличчя під каптуром. – Ви її знаєте?

– Брати ведуть облік усіх членів Конклаву, – пояснив Годж. – Вичерпна інформація.

– Не зовсім вичерпна, – сказав Джейс, – якщо вони навіть не знали, що вона й досі жива.

« Цілком імовірно, що вона зверталася по допомогу до чаклуна, щоб безслідно зникнути. Більшості Мисливців за тінями не так просто втекти від Конклаву», – у голосі Єремії не було жодних емоцій; звучало так, наче він і не підтримував, і не засуджував дії Джоселін.

– Є щось, чого я не розумію, – сказала Клері. – Чому Валентин вважає, що Чаша Смерті в моєї мами? Якщо вона зазнала стількох неприємностей, щоб зникнути, як ви сказали, то навіщо забирати з собою Чашу?

– Для того щоб Валентин не наклав на неї свої руки, – відповів Годж. – Вона краще за інших знала, що б трапилось, якби Чаша була у Валентина. І, я так розумію, Джоселін не довірила б її Конклаву. Після того як Валентин уже її колись викрав.

– Гадаю, ви праві, – в голосі Клері звучали нотки сумніву. Все це здавалося малоймовірним. Хоч як намагалася, вона не могла уявити свою матір, яка біжить під покровом темряви, сховавши велику золоту Чашу в кишені комбінезона.

– Джоселін повстала проти свого чоловіка, коли дізналася, що він збирається робити з Чашею, – сказав Годж. – Тому можна припустити, що вона б зробила все від неї залежне, щоби вберегти Чашу від Валентинових рук. Якби Конклав знав, що Джоселін іще жива, то до неї звернулися б насамперед.

– Мені здається, – сказала Клері, ледь стримуючи роздратування, – що всі, кого Конклав вважає мертвими, насправді живі. Може, їм варто впізнавати тіла за їхніми зубами.