Кассандра Клэр - Місто кісток

– З тобою ніхто не зрівняється, – сказала Клері. – Вся справа – у цьому місці. Я ніколи не бачила нічого подібного. – Вона знову повернулася, коли вони проходили повз фонтан із шампанським – величезне срібне блюдо, у центрі якого була статуя русалки зі збанком, що проливала ігристе вино на свою оголену спину. Сміючись і розмовляючи, люди наповнювали свої келихи у фонтані. Коли Клері проходила повз, русалка повернула голову й усміхнулася, показавши білі, гострі, як у вампіра, зуби.

– Ласкаво просимо до Міста Скла, – сказав голос, але вже не Саймона. Клері виявила, що Саймон зник, і вона тепер танцює з Джейсом, який був одягнений у біле. Крізь тонку бавовняну тканину його сорочки світилися чорні знаки. На шиї висів бронзовий ланцюжок, а волосся й очі були наче зі щирого золота. Дівчина захотіла намалювати його портрет тьмяною золотою фарбою, яку бачила на російських іконах.

– Де Саймон? – запитала вона, коли вони знову закружляли біля фонтана з шампанським. Клері побачила там Ізабель та Алека, обох у темно-синьому. Вони трималися за руки, як Ґензель і Ґретель у темному лісі.

– Це місце для живих, – сказав Джейс. Його холодні руки торкалися її, і вона відчувала їх інакше, ніж Саймонові. Вона примружилася, дивлячись на нього.

– Про що ти?

Хлопець нахилився надто близько. Вона відчувала його губи біля свого вуха. Вони зовсім не були прохолодними.

– Прокинься, Клері, – прошепотів він. – Прокинься. Вставай.

Задихаючись, вона різко сіла в ліжку. Волосся прилипло до її шиї, вогкої від холодного поту. Хтось жорстко тримав її за зап’ястя. Дівчина спробувала визволитися, але зрозуміла, хто її стримував.

– Джейсе?

– Так, – він сидів на краю ліжка. – «Як я потрапила у ліжко?» – Напівсонний, зі скуйовдженим зі сну волоссям і сонними очима.

– Відпусти мене.

– Пробач, – його пальці зісковзнули з її зап’ястя. – Ти намагалася вдарити мене тієї миті, коли я вимовив твоє ім’я.

– Гадаю, я трохи знервована, – Клері подивилася навколо. Вона була в маленькій спальні з меблями з темного дерева. Зі слабкого світла, що пробивалося крізь причинене вікно, дівчина здогадалася, що зараз світанок або трохи пізніше. Її наплічник був спертий на стіну.

– Як я сюди потрапила? Я не пам’ятаю.

– Я знайшов тебе сплячою на підлозі в коридорі, – голос Джейса звучав здивовано. – Годж допоміг мені занести тебе в ліжко. Я подумав, що в кімнаті для гостей тобі буде більш комфортно, ніж у лазареті.

– Отакої! А я нічого не пам’ятаю, – вона провела руками по волоссю, відкидаючи з очей масні кучері. – А взагалі котра година?

– Десь п’ята.

– Ранку? – Вона подивилася на нього. – Сподіваюся, у тебе серйозний привід, щоб мене розбудити?

– Чому? Тобі снився гарний сон?

Вона все ще чула у вухах музику, відчувала, як важкі коштовності ковзають по її щоках.

– Я не пам’ятаю.

Він підвівся.

– Один з Безмовних Братів прийшов побачитись із тобою. Годж послав мене, щоб розбудити тебе. Насправді, він сам хотів розбудити тебе, але, оскільки це п’ята ранку, я подумав, що ти не дуже роздратуєшся, якщо побачиш щось гарне.

– Тобто тебе?

– А що іще?

– Я не погоджувалася на це, – відрізала вона. – На Безмовних Братів.

– Ти хочеш знайти свою матір чи ні? – спитав Джейс.

Вона витріщилася на нього.

– Тобі просто треба зустрітися з Братом Єремією. От і все. Може, він тобі навіть сподобається. У нього чудове почуття гумору, як на хлопця, який ніколи нічого не говорить.

Вона закрила обличчя руками.

– Вийди. Йди звідси, дай переодягнутися.

Коли двері за ним зачинилися, дівчина спустила ноги з ліжка. Хоча лише світало, волога спека вже почала збиратися в кімнаті. Вона зачинила вікно і пішла у ванну, щоб вмитися і сполоснути рота, присмак у якому нагадував стару газету.

П’ять хвилин по тому Клері взулася у зелені кросівки, переодяглася в джинсові шорти та просту чорну футболку. Якби тільки її тонкі веснянкуваті ноги скидалися на довжелезні гладенькі кінцівки Ізабель. Але цьому не зарадиш. Вона зв’язала своє волосся в кінський хвіст і вийшла до Джейса в коридор.

Біля нього неспокійно кружляв та нявкав Черч.

– Що з котом? – запитала Клері.

– Нервує через Безмовних Братів.

– Схоже, всі тут нервують через них.

Джейс злегка усміхнувся. Черч нявкнув, коли вони рушили коридором, але не пішов за ними. Принаймні, товсті камені стін собору все ще зберігали нічну прохолоду: у коридорах було темно і прохолодно.