Кассандра Клэр - Місто кісток

Ізабель смикнула батіг, закріпивши його. Її усмішка скидалася на отруєну воду.

– Він весь ваш, хлопці.

Позаду нього почувся тихий сміх. Хтось підвів юнака на ноги й кинув на одну з бетонних колон. Спиною він відчув вологість каменю. Його руки були зв’язані за спиною, в зап’ястя впився дріт. Поки блакитноволосий юнак намагався визволитися, з-за колони вийшов хлопець, що виглядав як ровесник Ізабель і був такий же вродливий. Його жовтувато-коричневі очі виблискували, наче шматочки бурштину.

– Ну, – сказав він, – скільки вас тут?

Блакитноволосий хлопець відчував, як у ньому гупає затиснута металом кров і німіють зап’ястя.

– Про що ти?

– Давай, зізнавайся. – Хлопець із бурштиновими очима звів руки, і його темні рукави сковзнули, оголивши повністю вкриті знаками зап’ястя, руки й долоні. – Ти знаєш, хто я?

Десь далеко в голові у зв’язаного юнака заскреготів другий ряд зубів.

– Мисливець за тінями, – прошипів він.

– Попався, – сказав інший хлопець, і його обличчя осяяла усмішка.

Клері штовхнула двері й увійшла до службового приміщення. На мить їй здалося, що там нікого немає. Заґратовані вікна були високо, через них всередину потрапляли притишені звуки вуличного шуму, автомобільних гудків і виску гальм. У кімнаті пахло старою фарбою, а підлогу вкривав товстелезний шар пилюки.

«Тут нікого немає», – зрозуміла дівчина, спантеличено роззираючись. Попри серпневу спеку, в приміщенні було холодно. Її спину вкрив холодний піт. Вона зробила крок уперед, ноги заплуталися в електрокабелі. Дівчина нахилилася, щоб звільнити кросівок, і почула голоси. Дівочий сміх, різка відповідь хлопця. Випроставшись, Клері побачила їх.

Вони виникли нізвідки, вона й оком не встигла змигнути. Дівчина була в довгій білій сукні, її чорне волосся спадало на плечі, як вологі морські водорості. З нею було двоє юнаків. Вищий – брюнет, як і вона, а нижчий – блондин, його волосся виблискувало міддю у тьмяному світлі. Білявий стояв, поклавши руки в кишені, і дивився на блакитноволосого пáнка, що був прив’язаний до стовпа дротами, подібними до струн. Руки бранця були заведені назад, а щиколотки зв’язані. Його обличчя витягнулося від болю і страху.

Серце Клері гупало в грудях, та вона, схилившись, дісталася найближчої бетонної колони й виглянула з-за неї. Дівчина спостерігала за світловолосим хлопцем, що ходив туди-сюди, склавши руки на грудях.

– Ти й досі не сказав мені, чи є тут іще хтось із ваших, – сказав він.

«Хтось із ваших? – Клері здивувалася. – Про що це він?» Можливо, вона нарвалася на якусь гангстерську війну?

– Не розумію, про що ти, – зболеним, але зухвалим тоном відповів бранець.

– Він про інших демонів, – долучився до розмови брюнет. – Ти чудово знаєш, хто такі демони, правда?

Прив’язаний до стовпа юнак щось прошепотів.

– Демони, – повільно вів далі блондин, виписуючи слово пальцем у повітрі, – релігією визначаються як мешканці пекла, слуги сатани. Та, на нашу думку, це може бути будь-який злий дух, що походить з-за меж нашого рідного виміру.

– Досить, Джейсе, – сказала дівчина.

– Ізабель має рацію, – погодився високий. – Урок семантики або демонології тут нікому не потрібний.

«У них дах поїхав, – подумала Клері. – Зовсім здуріли».

Джейс підвів голову та посміхнувся. Його трохи несамовитий рух нагадав Клері левів із документального фільму, який вона колись дивилася на каналі «Дискавері». Великі кішки так само піднімали свої голови, вдихаючи запах жертви.

– Ізабель з Алеком вважають, що я забагато говорю, – довірливо повідомив він полоненому. – Ти теж так думаєш?

Хлопець не відразу відповів. Його губи прошепотіли якусь лайку.

– Можу поділитися інформацією, – сказав він. – Я знаю, де зараз Валентин.

Джейс глянув на Алека. Той знизав плечима.

– Валентин уже давно в землі, – сказав Джейс. – Ця істота грається з нами.

Ізабель відкинула волосся з обличчя.

– Вбий його, Джейсе, – сказала вона. – Це створіння нічого нам не скаже.

Джейс здійняв руку, і Клері побачила тьмяний блиск леза. Воно було навдивовижу прозорим, чистим, мов кришталь, і гострим, як уламок скла. Руків’я оздоблене червоними каменями.

Полонений глибоко вдихнув.

– Валентин повернувся! – крикнув він, намагаючись послабити пута. – Увесь пекельний світ це знає. Я це знаю. Я можу розповісти вам, де він…

Раптом крижані очі Джейса спалахнули люттю.

– Клянуся ангелом, щоразу, коли ми ловимо одного з ваших виродків, він стверджує, що знає, де тепер Валентин. Та ми теж у курсі. Він у пеклі. І ти, – Джейс міцніше стиснув ножа. Край леза спалахнув вогнем, – зараз приєднаєшся до нього.